Зібрання творів - Амброз Бірс

щасливий, але через безглузду впертість стояв на своєму й уникав зустрічей. Зрештою, чого й треба було сподіватися, мені перестали відповідати. «Напевно, – подумав я, – вона сердиться на мене, такого нерішучого, що не йде далі перестукування». Отож я й вирішив побачитися з нею, познайомитися... А що далі?.. Досі не знаю, що могло б із цього вийти. Одне знаю: день за днем я намагався зустрітися з коханою, але її було не видно і не чути. Я вештався вулицями, де колись бачив її, та вона там не з’являлася. З мого вікна я добре бачив садок перед її житлом – вона не входила і не виходила. Мене охопив глибокий сум. Мабуть, вона кудись виїхала. Я не хотів розпитувати господиню, бо почував до неї непоборну відразу за те, що якось висловилася про мою милу не так шанобливо, як годилося б.

І ось настала фатальна ніч. Зморений від безпорадності та туги, я рано ліг і ніби заснув, наскільки це вдалося в моєму стані. Опівночі якась лиха сила, заповзявшись навіки зруйнувати мій душевний спокій, змусила мене розплющити очі, сісти й насторожити вуха. Навіщо? Я не знав. Раптом мені здалося, що пролунав тихий стукіт, неначе відлуння знайомого сигналу. Невдовзі він повторився – раз, два, три – так само тихо, але вже з упевненістю, що до нього напружено прислухаються. Я вже хотів був відповісти, але тут знову втрутився диявол і нашептав негідну думку про відплату. Я згодився: «Еге ж, ця дівчина довго й жорстоко нехтувала мене, а тепер я відплачу їй такою самою монетою». Господи, прости мені цю жахливу, потворну дурість! Решту ночі я пролежав, обґрунтовуючи свою впертість різними ганебними виправданнями і... наслухаючи.

Уранці, виходячи з оселі, я перестрів свою квартирну господиню.

– Доброго ранку, містере Дамп’єре, – обізвалася вона. – Чи чули ви новину?

Я відказав, що не чув, своїм тоном давши зрозуміти, що мене зовсім не цікавлять новини. Але вона не зважала на мій тон.

– Кажу вам про хвору дівчину із сусіднього будинку, – заторохтіла пліткарка. – Як? То ви не знали? Та вона ж хворіла вже добрих кілька тижнів. А тепер...

– Що тепер?! – гукнув я, мало не кинувшись на неї.

– Померла.

Це ще не вся історія. Згодом я дізнався, що тоді опівночі моя кохана, отямившись після тижня безпам’яття, попросила, – це були її останні слова, – щоб її ліжко переставили під протилежну стіну. Ті, хто були тоді разом із нею, подумали, що хвора марить, але послухалися. Ось так бідна душа, яка вже покидала наш світ, понад свої дедалі менші сили спробувала поновити перерваний зв’язок, знову поєднати золотою ниткою щирого почуття свою невинність із потворною нікчемністю, сліпо й грубо підпорядкованою тільки одному закону – Догоджання Самому Собі.

Як я міг спокутувати свою провину? Чи є меси, що їх можна було б відслужити за упокій душ, яких «носять світами незримі вітри3» в такі ночі, як нинішня, – тих духів, що з грозової пітьми приносять знамення і провістя, нагадування минулого й провіщення долі?

Це вже треті відвідини. Першого разу я був дуже скептичний і обмежився тим, що спробував у природний спосіб з’ясувати, звідки береться стукіт. Другого разу умовний сигнал повторився кілька разів. Я відповів, але не дістав відповіді. Нинішній випадок завершує «фатальну тріаду», про яку написав Парапелій Некромант4. Більш мені вже нема про що говорити.

Дамп’єр закінчив розповідь. Я не знав, що йому сказати, а розпитувати не хотів. Це було б бридким нахабством. Звівшись, я побажав йому на добраніч і постарався висловити щире співчуття. Приятель мовчки й вдячно прийняв його, потиснувши мені руку. Тої самої ночі, залишившись наодинці зі смутком і каяттям, він перейшов у Незвідане.

⥈

Психологічна катастрофа

Улітку 1874 року я потрапив до Ліверпуля у справах нью-йоркського торговельного дому «Бронсон і Джарретт». Вільям Джарретт – це я, а Зенас Бронсон був моїм компаньйоном. Торік наша фірма збанкрутувала, й він помер, не витримавши разючого спаду від багатства до злиднів.

Хутко впоравшись із цими справами, я почувався втомленим та спустошеним, тому й вирішив, що тривала морська подорож до Нью-Йорка буде для мене і приємною, і корисною водночас. Тож замість відпливти на одному з багатьох чудових пароплавів, я зарезервував місце на вітрильнику «Прийдешність» – для себе й безлічі цінних товарів, які встиг накупити. На цьому англійському судні було, звичайно ж, небагато кают для пасажирів, якими тут стали тільки я сам і молода леді з темношкірою служницею середніх років. Спершу мене дивувало, що англійка подорожує в такому супроводі, та згодом вона пояснила, що ця негритянка залишилася в Девонширі, в маєтку батька юної леді, після того як там загостювали були чоловік і дружина з Південної Кароліни й померли – в один день. Така незвичайна обставина вже сама собою закарбувалася б у моїй пам’яті, навіть якби в розмові не з’ясувалося, що американського гостя звали Вільям Джарретт – так само, як і мене. Колись мої родичі осіли в Південній Кароліні, але я досі не знаю, хто вони і як їм там повелося.

«Прийдешність» вийшла з гирла Мерсі п’ятнадцятого червня й весь час ішла під легким вітром і безхмарним небом. Капітан, дуже вправний моряк, але не більше того, виконував пасажирів увагою хіба що під час їди за його столом. З англійкою, міс Джанет Гарфорд, я заприятелював. Правду кажучи, ми майже весь час проводили разом, і я, схильний до самоспостереження, часто – й надаремно – пробував проаналізувати почуття, яке викликає у мене ця дівчина, й з’ясувати, що ж це за таємнича, ледь відчутна, але могутня сила спонукує шукати її товариства. Я дійшов тільки одного певного висновку, що це зовсім не кохання. Переконавшись у цьому й сподіваючись на зустрічну щирість, я ризикнув (пригадую, це було ввечері третього липня, і ми сиділи на палубі) нібито жартома спитати дівчину, чи не допоможе вона розв’язати цю психологічну загадку.

Міс Гарфорд змовчала й відвернулась. Я вже побоювався, що був грубий і неделікатний, але тут вона, споважніла, повернула голову й подивилася мені у вічі. Зненацька я пройнявся дивним, незбагненним відчуттям. Здалося, ніби ця дівчина втопилась у своїх очах і споглядає мене крізь їх зіниці – страшенно, незмірно далека, оточена безліччю дорослих і дітей з невловимо знайомими мінливими обличчями, й ці люди товпляться, прагнучи теж подивитися на мене. Вітрильник, океан, небо – все щезло. Я нічого не помічав,