Зібрання творів - Амброз Бірс

– І це все?

– Ні, не все. За кілька тижнів після зникнення прадіда знайшовся на веранді нашого родового помешкання ось цей годинник, загорнутий у письмовий папір з написаним іменем Руперта Бартайна, єдиного прадідового сина, а мого діда.

Джон замовк. Його зазвичай неспокійні чорні очі непорушно задивилися на камін, зіниці палахтіли червоними плямками – відблисками від розжареного вугілля. Здавалося, він забув про мене. Несподіваний стукіт гілля у вікно знадвору й водночас торохтіння дощу об шиби отямили його. Знялася буря, яку заповів різкий подмух вітру. Вмить виразно почулося хлюпотіння води на бруківці. Не знаю, навіщо я згадав ці обставини, але тоді мені видавалося, що вони мають певне значення й безпосередній зв’язок із оповіддю. Тепер уже годі описати це враження. Що ж, буря додала словам мого друга поваги, ба й урочистості.

– Маю якесь дивне почуття до цього хронометра, – озвався Бартайн, – щось на зразок прив’язаності. Люблю мати його при собі, хоча – чи то через вагу, чи то ще через щось, чого не можу пояснити – рідко ношу цю пам’ятку. І ось чому. Кожного вечора, коли маю при собі цей годинник, мені безпричинно кортить глянути на нього, навіть тоді, коли не бачу жодної потреби знати точний час. Коли я все-таки піддаюся забаганці, то цієї ж миті, як тільки очі спиняються на циферблаті, мене охоплює загадковий ляк – передчуття неминучого лиха. Найнестерпніше воно тоді, коли стрілки цього спадку по прадідові наближаються до одинадцятої, причому немає значення, котра тоді насправді година. Щойно перейдуть цю критичну позначку, як мене вже не тягне дивитися на годинник. Тоді мені байдуже, можу розглядати його, скільки заманеться, нічого особливого не відчуваючи. Десь так, як ти, коли дивишся на свій годинник. Звичайно, я привчив себе не глядіти на годинник перед одинадцятою вечора, і ніщо мене не змусить порушити цієї звички. Твоя настирливість сьогоднішнього вечора трохи збентежила мене. Я почувався так, як, напевно, почувається курець опію, коли його потяг до цього пекельного дурману посилюється через сприятливу нагоду та чиїсь намовляння.

Ось тобі й уся історія. Я розповів її задля твоєї нісенітної науки. Якщо колись увечері ти побачиш мене з оцим клятим годинником і матимеш необережність спитати мене, котра година, то наперед прошу пробачення за прикрість, якої тобі завдам. Зіб’ю тебе з ніг, та й по всьому.

Не тішив мене його настрій. Помітно було, що, оповідаючи про свою манію, Бартайн знову впадає в неспокій. Наостанку розповіді його усмішка видавалася вищиром, а в очах з’явилося щось інше, крім занепокоєння. Погляд блукав по всій кімнаті, нестямний, як буває в недоумків. Мабуть, це мені тільки видалось, але тоді я був певен, що мого приятеля уразила особлива й дуже цікава форма мономанії4. Зовсім, гадаю, не на шкоду моєму щирому й турботливому ставленню до Джона як до друга я став трактувати його пацієнтом, предметом цінних фахових спостережень. Чому б ні? Чи ж не для добра науки описав він свою схибленість? Ох, бідолаха, він і не гадав, скільки зробив для науки! А таки зробив, і не тільки оповідь, але й він сам був свідченням цього. Звичайно ж, я мав би взятися лікувати Джона, як умію, але спершу треба було поставити невеликий психологічний експеримент. Цей дослід сам собою міг стати кроком назустріч до одужання.

– Дуже щиро і по-дружньому ти вчинив, Бартайне, – сердечно сказав я. – Я справді гордий з твоєї довіри. Все це, безперечно, дивовижне. Ти не проти показати мені цей годинник?

Він відчепив від камізельки годинника разом із ланцюжком і мовчки подав мені. Корпус був золотий, масивний, солідний, з вигадливим гравіюванням. Уважно оглянувши циферблат і зауваживши, що незабаром дванадцята, я відчинив тильну кришку й став зацікавлено розглядати нутро, викладене слоновою кісткою, на якій було намальовано мініатюрний портрет у витонченій делікатній манері, модній у вісімнадцятому столітті.

– Господи помилуй! – вигукнув я у захопленні від цього шедевра. – Друже, як це тобі вдалося замовити таке диво? А я гадав, що малювання мініатюр на слоновій кістці – вже втрачене мистецтво.

– Це не я, – відповів він, невесело всміхнувшись. – Це мій видатний предок, прадід Брамвелл Олкотт Бартайн, есквайр із Вірджинії. На портреті він молодий, приблизно мого віку. Кажуть, я на нього схожий. А ти як вважаєш?

– Чи подібний до тебе? Звичайно ж, подібний! Якби не костюм, який ти, з любові до мистецтва чи задля vraisemblance5, мав би вдягнути; якби не те, що ти безвусий, то на портреті була б твоя копія – в кожній рисі, лінії й виразі.

Ми замовкли. Бартайн узяв книжку зі стола й став читати. Знадвору долинав безугавний плюскіт дощу. Час до часу було чути квапливі кроки на хідниках. Під моїми дверима пролунав і стих важкий повільний тупіт. «Це, напевно, – подумав я, – полісмен шукає сховку біля порога дому». Гілля промовисто вдаряло в шибки, наче просячи впустити. Все це закарбувалося в моїй пам’яті на довгі літа мудрішого й сумнішого, ніж було колись, життя.

Бачачи, що Джон не дивиться на мене, я взяв старосвітського ключика, що висів на ланцюжку, й швидко перевів на годину назад стрілки годинника. Відтак, опустивши кришку, подав моєму приятелеві його власність. Він знову прикріпив годинник до камізельки.

– Ти, здається, сказав, – з удаваною невимушеністю обізвався я, – що по одинадцятій годині вже не потерпаєш, дивлячись на циферблат. Тепер уже майже дванадцята, – я глянув на свій хронометр, – тож, якщо тебе не образить моє прагнення упевнитися, глянь, будь ласка, на нього.

Бартайн добродушно усміхнувся, витягнув годинник і відкинув кришку. І цієї ж миті, зойкнувши, зірвався на ноги! Небеса не були ласкаві дозволити мені забути той зойк! Джон втупив очі, разюче чорні на тлі сполотнілого обличчя, на стиснутий у руках годинник. Якийсь час він стояв, заціпенілий і занімілий, відтак не своїм голосом крикнув:

– Прокляття! За дві хвилини одинадцята!

Готовий до такого вибуху, я, не підводячись з крісла, спокійно відказав:

– Пробач. Я, мабуть, помилився, коли наставляв мій годинник за твоїм.

Мій приятель лунко клацнув кришкою й сховав годинника в кишеню. Зиркнув на мене й спробував усміхнутись, але дрижала нижня губа й годі було закрити рот. Стиснені кулаки теж тряслися. Встромив їх у кишені сюртука. Мужній дух, видно, силкувався опанувати боязке тіло. Та надто великим було зусилля. Джон захитався, неначе у нього запаморочилось в голові;