Смутна доба - Микола Смоленчук
Галшка принесла таку дорогу тканину, що в Долі руки тремтіли, коли заходилася її кроїти.
— Славно зроблено! Вважай, красуне, маєш кусок хліба!..
Це вже було визнання.
Коли після вечері зібралися до кімнати з трьома причілковими вікнами, Доля аж розгубилась. Тоді впіймала підбадьорливий погляд Левка і взяла себе в руки.
— За його порадою, — кивнула в бік свого чоловіка, — читаю вам з «Роксоланії» Себастьяна Кльоновича.
Почала декламувати текст, який знала напам'ять.
Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, Як давній Рим для старих християн, Має таку ж він вагу. Києву див не бракує — всіма чудесами своїми Завжди пишається він!..Чоловіки латину розуміли, Лешка мала добрий слух і теж уловила ритміку слова.
— Ти, дочко, лицедійствуєш ліпше скоморохів!
Доля почувала себе щасливою.
Йшла осінь, а їхнє небо здавалось безхмарним. Хоч життя реєстровця виявилось клопіткішим від нескладного побуту надвірного козака. Будучи в Острозького, козаки місяцями нудилися без діла, чекаючи на виїзд свого патрона[233] або якусь оказію, тепер знемагали у вічній погоні за татарвою, невпинних виїздах на покордоння чи у татарський степ, реєстровець мав чатувати у глибоких дозорах, слідкуючи за появою орди, збирати мито на дорогах і переправах, захищати населення від грабіжників та убивць, яких розвелося сьогодні, як грибів у дощове літо, виконувати десятки інших буденних, але потрібних справ.
Левко ж мав і свою задумку: доки зачастять дощі, хотів здійснити помсту над Логвином.
Домовились з Ілляшем, що місто покинуть вранці.
— Васці не говори, куди і за чим їдемо, — застеріг. — Долі я теж нічого не сказав...
Пізно увечері Доля вибрала хвилинку і прошепотіла чоловікові:
— Левко, у нас буде дитина!..
Спогади Лозки— Не спиш, Стефане?
— Не сплю, Галшко. Згадую минулі літа. Яку отця Никифора монастир відбирали...
Розповів, чого й вона не знала.
Митрополиту з Печерським монастирем не щастило з самого початку. Ще на Брестському соборі він піддав Никифора Тура, тоді архімандрита монастиря, подвійній анафемі[234], але той правив святою обителлю далі.
За Тура взявся король — послав до нього Стефана Лозку, маршалка мозирського, щоб силою забрав монастир. Лозка, як і належить, направив у монастир київського возного із двома шляхтичами — повідомити архімандрита, що йдуть вони відбирати маєтки монастиря.
Та ченці збилися коло воріт і не пустили пришельців, кажучи:
— Архімандрита свого маємо і не треба нам іншого. Митрополита, про якого ведете мову, в Києві нема, а Рогоза відщепенець, від віри нашої відступив, у Бересті його з митрополита зложили!..
Особливо наступали
