Смутна доба - Микола Смоленчук

Вони й не підозрювали, як надовго те розтягнеться!

Думки розійшлись, коли зайшло про монастир, до якого краще прив'язати братство. Борецький стояв за Лавру, найбільший монастир митрополії.

Сагайдачний поставився до того критично.

— Не надійний чоловік її, лавру, очолює. Повірте мені, я уже знаю отця Єлисея, мабуть, як ніхто інший. Борони боже, не подумайте, що він схильний до унії. Чи що я маю до нього зло, — одразу заспокоїв співрозмовника гетьман. — Надто захоплений він своїм монастирем і нічим більше. А школа, подібна до острозької, вимагатиме уваги і витрат.

Борецький задумався, мабуть, і в нього були сумніви.

— Ще питання, де бути нашій школі. Чули, отче, що Потій їздив до воєводи, аби клопотатись про помешкання під колегіум?

— Та чув.

Вирішили прив'язувати майбутню двоступеневу братську школу до Богоявленського монастиря на Подолі — тамтешня монастирська школа нижню ступінь уже мала. І популярність теж, до неї присилали своїх дітей кращі люди покордоння.

Кам'яниці Гулевичів займали цілий квартал. То були складські приміщення, бо маєтності Гулевичі, як у Же говорилося, мали на Куренівці — жили вони там переважно взимку. Овочевий сезон проводили поблизу городів на Почайні та Житнього ринку, де товар реалізовувався.

Звечоріло, у вікна заглядали нічні сутінки. У канделябрі[231] на три свічки заспокійливо потріскував вогонь, кімнату, де лежав хворий, оповила тиша.

Пані Галшка га її сусідка Лешка, своя людина в домі, тихо залишили пана Лозку і перейшли до покою пані. Хворий минулої ночі майже не спав, мучився удень, а це, зрештою, задрімав.

Пані Галшка сварила Жолкевського, нового воєводу.

— Пан Стефан має заслуги перед королем, і гріх про те забувати. Як він міг, воєвода, не прийняти підданого свого короля, котрий служив йому вірою і правдою. Пан Стефан не відмовляв королеві навіть там, де виконання перечило його сумлінню...

— Це як?

Пані Галшка мала на увазі історію з невдалим захопленням Печерської лаври. Він уніат, але не з тих, хто зі зброєю в руках нападав на християн сусідньої віри. Робив, бо мав королівський наказ.

А пан воєвода навіть не прийняв його, старого і вірного королівського слугу. Безтактність так вразила пана Лозку, що відтоді він не встає з ліжка.

Згадували брата Миколу, котрий виїхав на Волинь.

— Тепер одна ти лишилась, — Гулевичівна тепло торкнулася Лешкиної руки. — Микола був мені найближчий, навіть по роботі. Він добрий городник — на лікоть крізь землю бачить, і підкаже, і насіння знайде, городину збували разом — мав він такі широкі зв'язки.

Лешка теж згадувала земляка з теплом.

— Зіскучилась я, Лешко, за рідною Волинню. Здавалось, усе маю: старша дочка, від першого шлюбу, уже на виданні, росте здоровий Михайлик, розумна і покірна дитина. Київ — велике і славне місто, тут такі красоти, Дніпро, а душа лежить до наших боліт, до наших лісів, до наших дощів. Дивно закроєна людина! Поїду я помирати до Луцька!

— У мене по-іншому — куди Тимко, туди і я!

Пані Галшка почувала себе в настрої, коли приходила Лешка. Земляцтво їх зближувало та навіть ріднило у чужому, як вони казали, Києві. У Луцьку Гулевичі теж мали свій великий будинок, дитинство Галшки здебільшого пройшло там. Обидві виросли на тісних вуличках цього славного міста, на Стиру, у ягідних оточуючих лісах, то було місце їхньої спільної молодості.

Пані Галшка не мала від землячки таємниць навіть в інтимному. Лешка була добре обізнана і з невдалим життям Галшки з Христофором Потієм, сином уніатського митрополита, і з її нинішніми клопотами з хворим паном Лозкою, набагато від неї старшим, і з її нелегкими чоловічими турботами по господарюванню.

Тяги до книг Гулевичівна теж не розгубила, не була байдужою до всього, що навколо неї діялося.

— Що ви про лавру говорили? Що мав до неї пан Лозка?

— Сама толком не знаю, як проходили події, коли король хотів передати лавру Потію. Полегшає Стефану — розпитаємо...

Поділилась останніми новинами.

— Днями пан гетьман зволив мене відвідати. Вважаю те за честь. Мова йшла про створення в Києві братства і школи при ньому. Я відписала на братство фундуш зі своїх волинських володінь, та це лише початок. Земля їм потрібна під забудову школи. Маю й тут якісь задумки!..