Смутна доба - Микола Смоленчук

І розмова ходила якась рвана, хоч Потій заради справи вирішив зломити свою гординю.

— Надто глибоко засіла схизма у вашому воєводському місті, князю! Маємо спільно ліквідувати її! — Жолкевський навіть не кивнув головою, сідаючи у своє крісло з високою спинкою.

— Вина в тому не ваша, пане воєводо! Це нерозумна відраза до унії покійного воєводи Острозького, це козацтво і паства, своєвольна і зухвала, як усе тут, на покордонні!..

Воєвода думав про своє, навіть не приховував байдужості до співрозмовника. Це переходило усі межі, проте митрополит тримався.

— Цієї осені ми відкрили у Києві єзуїтську колегію, ударивши тим по їхніх церковних школах, а на братську вони ще не розжились. Приїхав до вас, князю, і відносно приміщення, бо колегіум започаткували у пристосованім. Я навіть у Володимирі у своїй соборній церкві відкриваю уніатську школу, записав на неї з прибутків своєї кафедри 250 злотих щорічно...

— Владика не щедрий, — нарешті заговорив Жолкевський, мабуть, щоб принизити митрополита.

Потій аж посірів, книжка, яку хотів подарувати воєводі, уже заважала.

Все ж заговорив про похід самозванця на Москву і місце втому поході коронного війська. На Лжедмитрія покладали великі надії курія і сам папа.

Та Жолкевський не знайшов за потрібне говорити із схизматичним митрополитом про високі коронні справи. Адже унія теж щось середнє між католиками і схизмою.

Розкланялись вони сухо.

Відбулось таємне вінчання Марини Мнішек з Молчановим, здійснене її католицьким духівником. Він переконав Марину, що так треба для блага римської церкви. Мнішеки визнали самозванця істинним царем Дмитрієм.

У Польщі склали інструкцію, як діяти Молчанову. Документ дійшов до наших днів, там близько двох десятків пунктів, усі вони підпорядковані утвердженню московської унії.

Старий Мнішек прожив у Тушинському таборі близько чотирьох місяців і виїхав до Польщі. Взаємини між ним і донькою зіпсувалися, батько не дав їй благословення. Кажуть, він побачив безперспективність її намагань стати московською царицею, хоч був призвідцем [228] тієї авантюри. Більше він не напише Марині жодного слова, навіть коли та проситиме шмат тканини на спідницю. По суті, покинув її напризволяще.

Військо самозванця лишалось зимувати в Тушино, за десяток кілометрів від Москви, взяти яку Молчанову не вдалося. Зібралося там двадцять тисяч військової потолочі[229], переважно ляхів, у тому величезному натовпі не було ніякої дисципліни. Вояки вимагали платні, а де самозванець міг узяти грошей?!

На зиму тушинці побудували загони з хворосту та соломи для коней та землянки для себе, поставили хто яке опалення. Для царя і цариці звели просторий житловий дім.

Лжецар оббирав міста, які йому присягли, чужинці грабували населення. Люди покидали населені пункти і тікали в лісові хащі.

У Тушинському таборі вистачало всього: м'яса, борошна, сиру, повсюди валялася забита худоба, бродили собачі зграї. Біля військового стану жило кілька тисяч купців, вони привозили війську харч та всілякі напої з монастирських погребів. У таборі зібралося багато жіноцтва, вигнаного з сіл, і тих, хто полюбляв розгульне життя. Процвітало насильство, розтління малолітніх, іновірці змушували православних монахів і монахинь співати сороміцьких пісень, шляхта заганяла в церкви худобу, на вівтарях годували собак, а на великих іконах, писаних знаменитими майстрами, чинили блуд з п'яними жінками.

Самозванець перестав бути «царем черні», його зненавидів простолюд за кривди, ним заподіяні. «Камінь заплакав би від тодішніх бід землі московської», — сказав один німець-сучасник.

Люди збираються у загони і починають боротися з чужинцями, як казав літописець, не шкодуючи голів своїх. На всю Московську землю прославилась героїчна оборона Троїцького