Смутна доба - Микола Смоленчук

Лешка чула про братство, виявляється, то не одні балачки. Занадто набожною вона не була, хоча до церкви ходила справно, не лише на свята, а і в будні. Тимко з того навіть глузував.

— Добре б мати в Києві братство. Знайома з однією львівською вдовою, що стоїть у братстві. Людина не в достатках, а обидва сини кінчили братську школу. Сама вона ніколи б не потягла...

Гулевичівна захопилася братською школою, яка б перевершувала єзуїтський колегіум.

— Знаєш, як нам бракує освіти! І дітям, і старим людям. Мені й сьогодні хочеться йти на поклін до святих отців Богоявленського монастиря просити у них щось почитати. Монахи і дидискали тамтешньої школи багато років збирають повсюдно літописи та старовинні книги, усю трапезну ними забили. Бачила пергаментні згортки, що убереглися з домонгольських часів, від Київської Русі.

Лешка шанобливо поглядала на свою знатну сусідку. Освіта підносить людей, робить їх цікавішими, бачила те по Долі.

— Мені вже не дано, — зітхнула Гулевичівна, — сина вивчити хочу. Щоб людиною став, щоб таємниці світу осягнув!..

Заглянула покоївка з куренівської обслуги:

— Пробудився пан Стефан, просить вас, пані, до себе!

Лешка побажала їм спокійної ночі.

У Сагайдачному та Борецькому князь Острозький дійсно знайшов вірних спадкоємців. Та до засновників Київської братської школи історія зачислить і Галшку Гулевичівну.

Лешка її ревниво чекала у Києві. Сама прибрала для молодого подружжя найбільшу кімнату, ту, що причілковими вікнами на вулицю, та ще одну, котра від саду. Доля найбільше любила останню, може тому, що в ній чекала Левка з московського походу.

— Весело тут, особливо навесні, — сказала йому, коли повернувся. — А ще коли б зробити, щоб вікна прочинялись — хай квітуюче галуззя до кімнати заглядає!

— Все зроблю для тебе, мила.

І таки, виявляється, зробив, не забув її прохання.

Кімнат мали вони чотири, ще в одній жили Тимко з Лешкою, у вількарику стояв новий ткацький верстат. Звичній до розкошів Долі, може того видавалось замало, та іншим мешканцям вистачало.

Приїхавши з села, Доля заходилася впорядковувати житло, приохотивши до того всю рідню. Навіть Васка та гаряча до будь-яких починань Гулевичівна розшукували їй якісь картини, давали поради, щось допомагали.

Така була її вдача — робити всюди затишок. Якщо ліжко, то щоб хотілося на нього лягти, коли стіл — за нам посидіти, якщо кімната — у ній жити.

Водночас Доля несподівано знайшла себе. Почалося з того, що пошила собі сукню, та таку, що навіть Лешка не впізнала невістку. Одежа так владно сиділа на молодій жінці, так підкреслювала її молодість і вроду, що всі звертали на неї увагу.

— Мені зроби подібну, — принесла матеріал Васка, вона бігала до подружки щодня.

Привела двох дівчат з Верхнього міста, Доля і їм вгодила. Ті не знали, як дякувати, нанесли їй різних викройок, вигадливих мережок, кольорових ниток, модних ґудзиків, привезених із самої Варшави.

Поступово на Поділ зачастили найбільші модниці Києва.

— Що мені робити — нанесли цілу гору!

— Ший, дочко!..

Доля полюбила те нелегке і забарне[232] діло, яке вимагало стільки праці і хисту. Приємно було бачити щасливі обличчя замовниць, досвідчених і перебірливих, котрі знали коронних майстринь, чути їхні похвали, нести людям радість.

Суботнього дня на Житньому ринку розбили балаган мандрівні лицедії, увесь Київ збігся на Поділ, дивилися якусь жалібну драму, дотепні інтермедії в перервах. Регіт доносився до садиби Таранухи.

Доля бачила їхні вистави кілька разів. Відчувала, що лицедії несли їй щось, більше скороминучої втіхи, то була потреба її душі.

Вдома повторювала місця, які її вразили, Левко тільки дивувався — і пам'яті дружини, і тому, що в неї часто виходило ліпше, ніжу скоморохів.

Якось завітали до неї двоє:

— Нам повідали, що ви добра кравчиня. Пошийте для лицедійства сукню вельможної пані зі шлейфом. Зможете?

Доля здивувалась, проте не відмовила.

— Мабуть, зможу.

І таки змогла.

Нарешті звернулася до сусідки і Гулевичівна.

— У тебе дійсно гарний