Смутна доба - Микола Смоленчук

Маршалок хотів прорватися силою, та йому порадили ґвалту у божому місці не чинити. Тоді Лозка подав ченцям три листа королівські. Монахи їх прочитали, але взяти не захотіли. Лозка, згідно звичаю, уткнув листи в щілину монастирських воріт, оголосив штраф на десять тисяч червоних і поїхав ні з чим.

— Думаєш, на тому скінчилось?! Король викликав отця Никифора на суд, погрожував відібрати архімандрію і передати уніатському митрополиту. Та не вийшло — Печерський монастир на правах ставропігії, ним відає костянтинопольський патріарх!..

Довго говорили про сина. Лозка віри дружини не чіпав, синової теж.

— Віддавай його до братської школи, я не перечу. Але ж її ще нема.

— Буде! — переконано відповіла Галшка.

На чергових посиденьках вона переповіла розповідь чоловіка Лешці.

Торжествувала осінь, буяла усіма барвами — дорога йшла поблизу Дніпра, то спадала вниз у заліснені видолинки, то лізла на підвищення. На правому березі Дніпра від самої Січі таких краєвидів не знайти.

Та Левка не зворушували красоти — ніяк не міг вгамувати свій гнів з-за останнього наскоку Логвина.

Того ж дня прибули вони до Канева, знайшли на Бованах Отроша і про все домовились. Вирішили не відкладати. Місто вони добре знали. Покрова, а за ним і його товариші, від монастиря опустилися вниз на Ситники. Зовсім недалеко, за шелюгою, порізаною карликовими озерцями, ніс свої води могутній Дніпро, мальовничі канівські підвищення утопали в жовтому золоті осені.

Левко накрутив себе так, що забув про всяку обережність. Доля — його дружина, у них буде син, по якому праву ця жорстока людина чинить на неї напади, та й зрештою, доки те буде продовжуватись?!

Ворота маєтку виявились відчиненими, козаки погнали прямо до конов'язі. Там крутилося декілька слуг, насторожених і недружелюбних.

— Пан Логвин щойно прибув! Якраз до нього нам і треба!..

Лишили коней на Покрову, він мав їх прикрити, і подалися в покої. Попереду йшов Левко, з розповіді Отроша він знав розміщення покоїв у будинку, як свій дім.

— Куди звертаєш, прямуй за мною!

Однорукий роздягався у своїй просторій опочивальні. Він усе зрозумів і позадкував до бокової шухляди.

— Пан Логвин має пояснити, чому він діє як лиходій і тать?! — без усякого вступу почав Левко, вириваючись наперед.

Та Логвин випередив. Гримнув постріл, один із козаків осів на відлогу, навіть не зойкнувши. Крізь пороховий дим Левко рвонув до однорукого, витягуючи на ходу шаблю. Та не встиг і тут, правицю різонув біль, шабля так і лишилася в піхвах. З передпліччя потекло гаряче, якось одразу стала паморочитись голова.

— Сатана! — прохрипів, останніми зусиллями підхоплюючи з підлоги Ілляша і звалюючи на себе.

Звідусіль бігли люди, чулись постріли на подвір'ї, де лишився Покрова, і Левкові довелось прокладати дорогу шаблею, котру тримав у лівій.

Він не запам'ятав, як опинилися на конях. Кинув Ілляша перед свого сідла і рвонув до воріт.

Гримнули постріли з гурту слуг, та вони уже вирвались на вулицю і понеслись галопом до центра містечка.

— Звертай на верхню заміську дорогу! — простогнав Левко.

Лише за містом козаки спинились, щоб перев'язати Левка. Ілляшеві вже нікого не було потрібно — він не дихав. Шаблями зрихлюючи землю, поховали його на найвищому місці Канева, довго сиділи мовчки коло його могили.

— Чим я виправдаюсь перед тобою, товаришу? — прошепотів Левко.

Покрова лишився чомусь на Бованах.

«Не малий, дорогу знайде», — подумав Левко, звертаючи на київський шлях.

Того літа дяк Антоній Грекович неодноразово довів владиці Потію, що він достойний його вихованець. Будучи посланцем митрополита у Новогрудку, Грекович учинив «одповідь і похвалку», проголосивши з вівтаря, що всіх, хто не визнає Потія митрополитом, він буде переслідувати і виганяти з Корони. Потім напав на церкву Святої Пречистої в Городні, кинув до в'язниці протопопа Василя Вербського та дяка Федора, схопивши їх прямо під час церковної відправи.

Відтоді Грекович чинив наругу над різними храмами регулярно, переслідував священиків, глумився над православною вірою.

У нагороду за вірну службу Потій висвятив Грековича на попа, а невдовзі дав йому архімандрію Видубецького