Смутна доба - Микола Смоленчук

Лешка теж почувала себе щасливою.

— Бог покарав нас — не маємо діток. Та він і милосердний — послав таких онуків!..

І співала свою нестаріючу, волинську:

Поглядаючи на них, Отрош не засиджувався вдома — зрання кидав на візок торбу з харчем і першим одчиняв ворота. Сіно возив уже вивітрене, підсушене, долежувало воно на осонні[236] за грушею, а потім збиралося у стіг з козирком, який сам Отрош і змайстрував. Під сіном Доля знаходила хлопців, особливо старшого Гната. Він і день вважав невдалим, якщо не вдавалось побувати за містом, на Оболоні, де у кожному виярку чекали на нього зустрічі зі світом пригод і тривог.

— То перепелине гніздечко? Ви знаєте певно?..

Хлопець ріс допитливим і добрим, серце мав, як у матері.

Коли доводилось їздити до вітряків за Київ, Отрош зникав на цілі дні. Коло вітряків завжди телесувався[237] люд, різний за поведінкою і вдачею, там не зважувалось показуватись жіноцтво. Казали, що саме на млинах зароджувались конфлікти, які колотили усе місто; їдучи туди, Отрош завжди клав у передок рушницю.

Трапилось це одразу після Пасхи.

Доля, окрилена і щаслива, перемахнула через перелаз і припала до грудей Левка, не соромлячись Отроша.

— Левко, голубе, я одержала запрошення на посаду гувернантки. Уявляєш, учитиму дівчаток пана Валенти.

По-доброму усміхаючись, Левко торкався рукою її розкішної темної коси. Він уже звик до її вибухового темпераменту.

— Нам своїх треба виховувати. Он які козаки ждуть твоїх рук. Та й кравчиня ти на все місто — де часу взяти!

Доля нелегко розставалася зі своїми захопленнями.

— Сам говорив, що автор «Треноса» — домашній учитель. Півдесятка європейських університетів закінчив, а учитель. Після Суботова я теж полюбила виховательську працю. Пан Валента — добрий знайомий Хмельницького, він йому і порадив мене!

Левко ласкаво повів її вглибину двору, поклавши руку на плече.

— Він учитель, а ти вільна козачка. То до лицедійства тебе тягне, то до учителювання. Тільки не треба сердитись, Доле!

Левко умів її заспокоювали.

Почувши про хворобу матері, Доля забула про всі образи і подалась до Черкас. Левко, звичайно, одну дружину не відпустив, забрала з собою також хлопців.

— До баби поїдете, пора вам знайомитись!..

Молодий Розтопча не відставав від візника, лише зрідка виривався наперед, коли хурманка[238] не випадала з його видимості. Часи стояли неспокійні, доводилось пильнувати.

Бачив, як на нього, вершника у добротному сідлі, озброєного рушницею та шаблею, захоплено поглядали хлопці, особливо Гнатик.

Зумисне поїхали через Мошни, на середній течи Дніпра кращих місць він не знав. Дорога тонула в буйній прибережній зелені, між неї час від часу поблискувала ріка, на роздоллі гуляли звір і птах, яких тільки знала земля.

Кілька разів траплялись гурти людей, підозрілих з виду, але дорога пройшла спокійно. Коло самого міста, у сосняку, видались такі галявини, що й дорослому захотілось покинути сідло. Левко дозволив дітям побавитись на траві, у зарослях квітучого різностою, хоч рушниць не випускали з рук ні він, ні візник.

У місті, де жила їхня мама, хлопцям усе сподобалось, а найпаче Дніпро коло пристані та замкова площа за будинком бабусі, здатна прийняти ціле військо.

Хлопців ледве загнали увечері до двору — прилучились до місцевих дітей,