Смутна доба - Микола Смоленчук

Козаки прочесали вітряки і зігнали добрячий гурт волоцюг. Не шкодуючи гарапників[241], погнали їх, як худобу, до міської в'язниці. У Левка пропала охота самочинно розправитись із ґвалтівниками. Спустошений і розбитий він повернув на Поділ.

У світлиці тютюнового диму, хоч сокиру вішай, і винний утому сам господар — цілоденно пахкає люлькою, як ковальський міх.

Сагайдачний другий тиждень, як тума[242] — за Порогами обрали нового гетьмана. І дізнався він випадково, навіть не повідомили. Не було до нього ніяких претензій, які могли бути закиди до воїна, про хоробрість якого пісні складають?! Тільки щоб сидів за Порогами, як усі січовики. А він то там, то в Києві. От і маєш!

У світлиці знаходилось кілька старшин, Сагайдачний частіше всього звертався до Томила. Тарануха, як завжди, стояв осторонь, під рукою. Дякуючи старим зв'язкам, він легко дістав у воєводстві копію документа, який цікавив Сагайдачного.

То сердито, то іронічно той уже втретє перечитував супліку.

«Милостивий пане підвоєводчий... Зичливості та приязні наші рицарські в ласці вашій милості». Гетьман, а прямо плазує перед нашим Михайлом Мишком. Хто він, зрештою такий, цей Тискіневич, і за яким правом його обрали гетьманом?

— Мали право, пане полковнику. У кого їм те право випрошувати, самі собі пани! — бурчав прямолінійний Томило.

— Мене й не повідомили, що я вже не гетьман.

— А нащо повідомляти, раз ви уже не гетьман, пане полковнику. Дали коліном під одне місце та й усе...

— Слова які ядовиті добираєш, Томило.

Колишній гетьман знову і знову поглядав на лист з-за Порогів до київського підвоєводчого Холоневського.

— На, читай! — передав Томилу.

Той довго сопів.

«Антоній Грекович, розстрига і злочинець віри нашої, котрий іменується протопопом київським, не допускав молитись в церкві божій святій Софії за стародавнім звичаєм... Так ми принизливо і покірно просимо, аби ваша милість оному розстризі допускати рачил[243]... ми за церкву нашу східну і за віру грецьку голови свої бихми маємо покласти, оного[244] розстигу як пса убити мали б, а ми боронити словом нашим рицарським обецуєм».

Томило важко замовк, але одразу і буркнув:

— Добре сказано, пане полковнику. Хіба «принизливо і покірно» не треба.

Сагайдачний не чекав такої оцінки, він був настроєний критичніше. Та й звертання свого помічника йому не подобались.

— Зрештою, мені король дав клейноди[245]!

— Може, й не обрали, що король дав гетьманські клейноди. На Січі не люблять підігравати королям!

Сагайдачний мовчав, хоч те і йому боліло.

Томило знову ухопив супліку, цей раз тривожно.

— Чекайте, січовики попереджають нас про орду. Ось послухайте: «Іж цар кримський іде на Колзобаші з такою силою великою, певне, в землі його королівської милості, і не рач вашій милості бути безпечними, а в обережності радимо бути». Виходить, знову орда?..

Сагайдачний теж стривожився, за своїми кривдами він не помітив попередження.

— А Михайло Мишко нас не попередив, скурвий син. Старшини, ладнайте полк! Томило, піджени хлопців, котрі на виготовленні органчиків[246], таких нам би побільше!

— Буде зроблено, пане полковнику.

Сагайдачний вибухнув, але не злобливо:

— Заладив — полковнику, полковнику. Швидко ти забув про моє гетьманство!

— Вибачай, пане полковнику!

І надовго замовк.

Старшини знали, треба чекати, доки Сагайдачний