Смутна доба - Микола Смоленчук

Подружжя Розтопчів лишили в маєтку все без змін. Доля на все згоджувалась, Левко ні до чого не втручався. Отрош повівся круто лише з Довбнею, просто сказав йому, що не хоче його бачити у дворі і за управителя тепер він. На кожен вияв догодити йому Покрова спалахував, обличчя вкривалося нездоровим рум'янцем, і він вибухав.

Землі на Канівщині не з кращих — там пісок, там яри. Але випаси коло містечка та в околишніх лісах добрі, тому в маєтку тримали переважно худобу. З промислів дворові люди займалися рибальством та сушінням риби на продаж.

Нового управителя цікавили лише худоба та промисли.

Якимись шляхами до Отроша дійшло, що пані Логвиненкова визначила, кого з прислуги лишити. Його те влаштовувало — менше голову ламати. Не переносив він лише білявку Магду, котра перші дні щоразу траплялася на його шляху і виявляла всіляку увагу.

Та він і тут не спішив. Дізнався, що пані теж недолюблює Магду, мала з нею якісь старі рахунки. До решти пані виявилась байдужою, оберігала лише стару няню, котра доглядала увесь їхній рід.

— Мене це влаштовує, — похвалився Оникієві з Бованів, котрого забрав до себе. — Я б взагалі усіх їх, крім скотарів та кухарки, порозганяв. Дармоїди і хапуги, яких світ не бачив.

— Роби як знаєш! — одразу схвалили його дії спадкоємці І більше до господарських справ не втручались.

Наступного дня Отрош знову підготував екіпаж і поставив коло ґанку. Глянув промовисто на Васку і та зрозуміла — для неї.

— Дякую тобі, Отроше!

Він не знав, про що з нею говорити.

— Пробач, яке прізвище мав Ілляш? Ми дружили, головами б наклали одне 33 одного, а прізвищами ніколи не цікавились. Ні він моїм, ні я його.

— Звичайне прізвище — Ілляш Вербич.

Знову повіз її до дубового хреста на роздоріжжі. Вона сиділа якось боком на задньому сидінні, байдужа до всього на світі, підставивши вітрові красиве обличчя.

То була найвища точка Канева, краєвиди, що проглядалися звідси, охоплювали цілих півсвіту, але нащо їм так багато, коли позаду стільки втрат!

Сказав їй без усякої підготовки:

— Васко, виходь за мене заміж!

Пауза була недовгою:

— Добре.

Коли повернулися на Ситники, Отрош одразу сказав друзям про їхню розмову.

— Жити будемо, де скаже Васка...

— У Каневі.

До Києва поїхали всі, маєток Покрова лишив на Оникія. Дівчині він нічого не нав'язував — робив, що хотіла Васка. По приїзді відвідали старого Томила, тут всюди Покрова відчував себе чужим, тут всюди нероздільно жив Ілляш.

— Тату, Отрош запропонував мені стати його дружиною. Він товариш Ілляша.

Томило відповів важко:

— Знав, що товариш, — помітив її здивування і додав: — Батько все має знати...

Васка взяла з собою лише якісь свої речі та шаблю Ілляша.

Левка знову кинули на митну службу, старшим. Його напарник Андрій Губа зрання кобенив[240] нового воєводу.

— Хоче перетворити реєстровців у своїх рукодайних слуг, усі дірки нашим братом затикав, холера! Скоро пошле тебе, Левко, на Житній ринок карасів продавати!..

Левко уявив себе між перекупок і усміхнувся. Хоч можна було й не дивуватись — своє надвірне військо Жолкевський забрав у московський похід, все лягло тепер на плечі реєстровців. Те, що новий воєвода перегинав палицю, обурювало і Конашевича, та що він міг вдіяти?! До того ж київське козацтво за останні роки дуже поріділо, знайшло вічний спокій на покордонні, а реєстр без Жолкевського збільшити не могли — підвоєводчий Михайло Мишко Холоневський зробити те побоювався.

Козаки на Дніпрі відбирали плату за перевіз, а ще принизливіше — порушували декрет на старовинні права киян, адже плата за перевіз належала ратуші, а не воєводі.

— Простоїш день коло діжі — коропи всеньку ніч перед очима скидаються!

Козаки мали старатись — пройшло півдня, а коло них вже побували, аби воєводу не обійшли, Павло Раховецьхий, писар гродський київський, і бурмистр Денис Мартянович.

Брали від рибалок кожну десяту свіжу рибу, наповнені діжі відправляли до замку. Уходники хитрували — свіжої риби не везли зовсім. Знали привілеї на солону і в'ялену рибу, тому й