Смутна доба - Микола Смоленчук

Рана Отроша почала заростати. Надар виявився справді знаючою людиною. Наїздили до поранених з правобережжя і січові лікарі та костоправи[226], жили вони у тому ж дощаному помешканні, дізналися про перекопського лікаря, самі завітали до куреня над болотом.

Татарин почув, що Левко роздобуде йому в січовій канцелярії охоронний ярлик, і не пробував тікати, він чесно доглядав Покрову, стан козака з кожним днем поліпшувався. Лікар і поранений уже вели між собою розмови — Отрош трохи розумів татарську мову.

— Надар каже, що скоро видужаю. Хоч козакувати мені уже зась.

Настрій у козака був похмурий, він цілими днями мовчав, хоч як Левко не пробував його розважити.

— Чого засумував?! Не віддам же я тебе до Трехтемирова!

Левко мав на увазі шпиталь при Трехтемирівському монастирі для хворих і поранених козаків.

— А куди мені ще?!

Нарешті прийшов час, і Надар зняв з Отроша пов'язку, що приховувала під його серцем довгий багровий рубець.

Надар заговорив щось швидко і схвильовано.

— Каже, що можна везти мене далі, його допомога уже непотрібна.

Левко усміхнувся щасливо, вручаючи татарину охоронний ярлик.

— Скажи йому, Отроше, що він хороша людина. Скажи, що кантара і буйволи належать йому, на них він може повертатись до Перекопа.

Часто кланяючись козакам, татарин позадкував від куреня над болотом. А за містком, де обривався острів, прудко шмигнув у плавні.

На правому березі Левко збув кантару і буйволів, накупив у шинкарів продуктів і гайнув угору. До Табурища відходила невелика козацька чата, а там уже обжиті краї.

Отроша віз на киреї, укріпленій між двох коней.

— У Чубівці батько тебе одразу поставить на ноги!

У Чубівці чекала його Доля.

Обидві перепливли через Почайну на піщані висипи Дніпра, де простір і воля, і там ніжились під теплим сонцем, милуючись рівнинною Оболонню, щедро покритою стіжками і копичками сухого сіна.

— Як бачу сіно, одразу згадую дядька Карпа та його клопоти з моїм приданим.

— Це ти про воли?

— Атож! — сміялася Доля.

Купалися вони тут не вперше, коли знаходили вільну годину, бо обоє тяжіли до води. Лешка розказувала про підступну вдачу Стиру у Луцьку та про свої пригоди на річці. Доля переважно мовчала, переривати розповідь старшої людини нечемно, та й оповідала Лешка цікаво, з гумором — Доля щоразу пирскала молодим сміхом.

Може, тому, що Лешка ніколи не мала дітей, вона зберегла гнучкість стану і вдатну поставу.

Їхні чоловіки знову десь міряли покордоння — орда таки вийшла з Криму, покрила горем Брацлавщину, змусила плакати Поділля і Волинь. Козаки знову подались за татарами, хоч прожили у Києві всього кілька тижнів.

— Я уже звикла, а ти сумуєш за Левком.

— Ой, як сумую!..

Не готові до несподіванок, жінки покинули зелені околиці Подолу і пірнули у його центральні квартали. Уже за Житнім ринком повернули до приземкуватого будиночка у старому садові, що прилягав до підмурівку надвірних служб Гулевичів.

Не встигли вони переодягнутись, як мимо вікон шмигнуло кілька чоловічих постатей.

Доля сполотніла.

— Вітчим! — пізнала одного. — Господи, чого йому ще потрібно?

Встигли закрити двері на колодку, як на них почали тиснути ззовні.

— Чекай мене!

Лешка кинулась до вількарика, вікно там виходило у задній двір. Доля спершу розгубилася, а коли зовнішні двері стали ходити з одвірками, позадкувала й собі до причілкової кімнати. У її руках холодно блиснули заряджені пістолі Таранухи, він це робив завше, коли покидав домівку.

Уже як нападники лізли через причілкові вікна, мабуть, не хотіли ламати двері, боячись зайвого шуму, подвір'я стало наповнюватись дворовими людьми Гулевичів, хтось скакав на подвір'я з вулиці.

У хаті двічі глухо бухнули постріли.

Нападники вискакували і зникали на бічній вулиці, аж тинок повалили.