Син - Філіп Майєр
Одягнувшись, я попрямував коридором до західного крила будинку, намагаючись не тупати ногами. Наче йшов на любовне побачення, про яке ніхто не повинен був знати… хоча ми з Марією були в усьому будинку самі-самісінькі. Я знав, що з рота в мене тхне, обличчя й волосся — немиті, а тіло — пропахло застарілим потом. Але все одно йшов коридором — та ні, прокрадався, наче злодій. Злодій у власному будинку! Я йшов і йшов, минаючи старовинні мармурові погруддя й зображення античних руїн… ось — іще один портрет моєї матері, а це — двері кімнат Ґленна, Піта й Чарлза… нарешті — знайшов! За дверима однієї з кімнат почувся шум вентилятора, тож я тихенько постукав.
Жодної реакції. Я постукав іще раз, почекав, а тоді — постукав утретє. Знову — тиша. Відчинивши двері, я побачив, що світло в кімнаті не горить, а ліжко — порожнє. Але зім’ята постіль свідчила про те, що Марія була тут. Підійшовши до вікна, я побачив її — на самісінькому краєчку даху тераси.
— Спускайся! — гукнув я.
Марія й не поворухнулася; я помітив, що вдягнена вона була в нічну сорочку — мабуть, Консуела позичила. Може, вона ходить уві сні?
— Спустися до мене! — повторив я.
— Якщо хочеш убити мене — будь ласка, — мовила жінка. — Але в ліжко з тобою я не ляжу.
— Не йди!
— Imposible.
— Ти ще надто слабка. Залишайся!
Вона лишень похитала головою.
— Мені від тебе нічого не треба! — додав я. — Я прошу тебе залишитися — і все!
— Вирішив для різноманітності зробити щось хороше?
Марія кинула погляд на мене, потім похитала головою, а тоді подивилася кудись удалину. І я зрозумів, що вона виглядає звідси свій рідний дім. Тільки б не зістрибнула з даху.
— Сьогодні на кухні, — сказала вона, — коли ти розвернувся до мене спиною, я подумала про те, чи не спробувати мені перерізати тобі горлянку отим ножем. Я порахувала, скільки до тебе кроків, і стала думати над тим, що робитиму, якщо ти раптом озирнешся.
— Не йди…
— Ти не знаєш, про що просиш, Пітере, — мовила вона, похитавши головою.
24 червня 1917 року
Трохи про новини, котрі не стосуються Марії. Вакуерос кажуть, що через шум бурової установки ми не матимемо цього року належного приплоду від худоби.
Пішов до батька, щоб запитати, як глибоко він збирається бурити. У відповідь почув: «До центру Землі!» Я нагадав йому, що наші водоносні пласти залягають неглибоко, і ця вода — найкраща в цій частині Техасу. Якщо ж у воду потрапить нафта — нам гаплик. А він відповів, що майстри, яких він найняв, дуже добре знають свою справу. І це — про отих вічно п’яних гавриків, які мають вигляд не охайніший, ніж свині!
Певно, ми вступаємо в епоху, коли людське вухо взагалі припинить розрізняти звуки. Сьогодні я майже не чув шуму бурової установки. А чого ще я не чую?
Повернувшись увечері додому, я вчув звуки піаніно ще до того, як дійшов до дверей вітальні. Скинув черевики й залишив їх за дверима — щоб Марія нічого не почула. Тихесенько-тихесенько відчинив і зачинив двері, а тоді — улігся на дивані й став слухати музику. Коли ж розплющив очі — побачив, що вона стоїть наді мною. На якусь мить я уявив її такою, якою запам’ятав років десять тому — кругловидою, з лагідними карими оченятами. Поглянув на її руки — ні, ножа немає.
— Я йду вечеряти, — мовила вона.
— Сама?
— Мені байдуже.
Марія підігріла те, що залишила нам Консуела. Коли ми поїли, я знову спитав її, що вона запам’ятала з подій того дня.
Вона вдала, що не почула цього запитання.
— Не заперечуєш, якщо я ще чогось поїм? Просто не можу припинити думати про їжу.
— У холодильнику повинно щось бути, — сказав я.
Марія вийняла звідти шматок холодної курятини й заходилася їсти. Було добре видно, що вона докладає неабияких зусиль, щоб стежити за своїми манерами. Наче й не їла тієї вечері (а мені ж її цілком вистачило, щоб насититися).
— Розкажи мені, — ще раз попрохав я.
— Ти ж думаєш, що я, розповівши про це, пробачу тобі. Чи не так?
— Я сам собі цього не пробачив.
— Добре, я розкажу. Але це нічого не змінює. Зрозумів?
Я ствердно кивнув.
— Гаразд. Отож, коли вони вдерлися до нашого будинку, то стріляли в усіх: і в тих, які ще стояли на ногах, і в тих, які вже лежали на підлозі. Я побачила, як застрелили мою шестирічну небогу, і побігла, як остання боягузка, до своєї кімнати та сховалася в шафі. Те, що було потім, я пам’ятаю уривками. Ось я вже сиджу на своєму ліжку й відчуваю, як хтось знімає з мене сорочку: отже, вони зараз мене зґвалтують і тільки потім — уб’ють. Раптом до мене доходить, що це ти. І лише від думки, що саме ти ґвалтуватимеш мене, стає значно гірше, ніж якби це були вони.
Але ти лишень повів мене до виходу — через весь будинок. Я пам’ятаю спальню моїх батьків: мертвий тато, мертва мама, а поряд із ними — труп моєї сестри. Пам’ятаю вітальню, де лежали мертві вакуерос — Ромальдо, Ґреґоріо, Мартін і Сезар; поряд із ними — труп мого маленького небожа. Потім я побачила сонячне світло, що проникало в дім крізь розчахнуті вхідні двері, і відчула надію на те, що житиму. Та коли ми вийшли на терасу, я побачила, що надворі зібралися всі мешканці містечка, і пожалкувала, що сховалася в шафі. Я тоді мало не схопила твою зброю…
Пам’ятаю, що потім якимось чином опинилася в домі Рейнолдсів, які вважали, що проявляють милосердя, рятуючи мені життя. Вони нагодували мене, дозволили помитися й дали у що вдягтися, а тоді провели до кімнати з чистою білизною. А мій будинок — із моїми білизною й одягом — був за якісь кілька миль звідти. Утім, уже не належав мені.
— Ніхто не хотів, щоб так сталося.
— Як же легко злітає з твоїх уст