Син - Філіп Майєр

Він лишень знизав плечима, і дівчина відчула, що знову на нього сердиться.

— Що ж, добраніч, — усміхнувшись, сказав юнак. — Знаєте, а я спочатку думав, що ви безнадійно зіпсоване дівчисько. Та це, бачу, не зовсім так.

Ну, це вже занадто! Нічого не відповівши, вона розвернулася й пішла — майже побігла — геть із цього крила.

Наступного ранку Генк розгорнув мапи на великому столі в їдальні.

— Ваш дядько казав, що найвидиміші зсуви породи розташовані ось тут — у східній частині ваших володінь. Тож звідти й слід почати.

— Тоді я скажу, щоб нам осідлали коней. Пішки-бо йти буде дуже важко — там повно чагарників.

Він мовчав — наче не розчув, про що вона говорила.

— Я подбаю про те, щоб вам знайшли підходящі чоботи, — не дочекавшись відповіді, додала Джинні. — Ваше взуття навряд чи влізе в стремена.

— Буду з вами відвертим, — мовив нарешті він. — Коням я не надто подобаюся, та й вони мені — теж.

— Дуже дивно.

— Для вас — може, і так. Але для мене найкращий транспорт — моє авто. Воно-бо точно не хвицатиметься, і ще — очі в мене через нього не свербітимуть.

— Я забула — звідки ви родом?

— З Місяця.

— Я можу допомогти вам полюбити коней.

— Якщо хочете — то спробуйте. Але якщо я отримаю удар копитом — найімовірніше, мої почуття до вас охолонуть.

Генк, голосно кахикнувши, відвів погляд від неї.

Джинні вчинила так само, відчуваючи дивне поколювання в усьому тілі. Ну ніколи вона ще не зустрічала таких прямолінійних чоловіків.

— Та не отримаєте ви жодного удару, — притишила вона голос, боячись, аби ненароком Флорес не почула (хоча це не так уже її хвилювало). — І не охолонуть ніякі ваші почуття!

Вона відчула, як червоніють її обличчя й шия.

— Можливо, ви й маєте рацію, — мовив Генк.

— У чому саме?

— А це, я гадаю, ми ще з’ясуємо.

Але тільки-но юнак сів за кермо — начисто, мабуть, забув про цю розмову. Дивився він куди завгодно — уперед, ліворуч, праворуч, — але тільки не на Джинні. І вона подумала, що, найпевніше, перебрала з прямолінійністю. І бовкнула таке, через що в нього точно склалося про неї хибне враження. Відчай охопив її з такою силою, що вона ні сіло ні впало вимовила:

— Я ще ніколи не була близька з чоловіком. Це я кажу на той випадок, якщо ви щось не те про мене подумали.

Він зареготав було, та стримався.

— Я не хочу, щоб у вас про мене склалося неправильне враження, — повторила вона.

— А ви, я бачу, не дуже-то й звикли до розмов із людьми, га?

Дівчина мовчки втупилася у вікно. Невже вона зараз розплачеться, мов ідіотка?

Аж тут він, на якусь мить стиснувши її руку у своїй, мовив:

— Не переймайтеся. Щоб ви знали, я такий самий.

Цілісінький день вони їздили туди-сюди територією ранчо. Генк час від часу різко гальмував, а тоді вискакував із машини та вилазив на дах кабіни.

— Що ви шукаєте? — нарешті поцікавилася Джинні.

— Вертикальне оголення породи. Та тут хіба щось угледиш… І звідки вони беруться — ці кляті чагарники?

— Вони ростуть скрізь.

— То я ж про те й кажу.

— Ні, я маю на увазі — не тільки на території нашого ранчо.

— Ще й бінокля свого забув, — пробурчав він, далі зосереджено роздивляючись місцевість. — А ви дуже чутлива людина, як на землевласника.

Вона промовчала.

— Принаймні тут у вас — непогані дороги, — заговорив Генк після паузи. — Кожен другий раз, коли я бурив свердловини в Техасі, мені доводилося ще й розчищати по три милі чагарників.

— Я вважаю, нам треба бурити біля тих ділянок, де хазяйнують «Гамбл Ойл».

— Ідея непогана, — протяг він. — От тільки вони викачують звідти нафту вже двадцять п’ять років. І якщо ми щось біля них знайдемо — вони одразу ж усю увагу зосередять на тих старих свердловинах. І, можливо, добуватимуть звідти ще більше нафти, а відтак ваш дядечко неабияк розлютиться на мене.

— То ви пропонуєте бурити будь-де?

— Ви, здається, казали, що тямите в конях?

— Авжеж.

— Так-от, я — так само розуміюся на свердловинах…

— …і тому вам удалося отримати роботу в мого дядька.

— Ми тут дещо підірвемо, — осміхнувся він, — щоб спростити завдання.

— Це ж чималі витрати, як я розумію.

— Усе одно — це обійдеться значно дешевше, ніж порожня діра замість свердловини з нафтою.

День скінчився, і вона лягла спати у своїй кімнаті, а він — у своїй. З одного боку, вона не хотіла, щоб у нього виникли непристойні думки, а з іншого — усе ж таки бажала цього. Тож не зачинила дверей і навіть залишила вузеньку щілинку — раптом він прийде. Та це, звичайно, було цілковитим безглуздям: він же й гадки не мав, де саме її кімната. Невже він шукатиме в непроглядній темряві величезного будинку спальню, розташовану невідомо де?

— Ти шльондра, Джинні, — вимовила вона сама до себе вголос.

А все ж таки — уже два роки її взагалі не торкався жоден чоловік.

А її мама, між іншим, у дев’ятнадцять років уже мала дітей…

Майже всю ніч вона пролежала з розплющеними очима. У її уяві одна за одною вимальовувалися картини можливого майбутнього з Генком. Ось вона стоїть поряд із ним у церкві, вбрана у весільну сукню. А ось — інший варіант: він отримує від неї все, що хотів, а тоді — покидає назавжди (та нехай навіть і так — тільки б грубої сили не застосовував). От же ж пощастило чоловікам — розважаються з жінками, де й коли захочуть. А вона дожила майже до двадцяти років, а досі незаймана й не має кращих перспектив, ніж спати на самоті в порожньому крилі свого будинку. Збагнути хоча б, що коїться в голові того Генка: він же начебто поводиться так, ніби вона йому подобається, проте іноді — каже таке, ніби терпіти її не може. Навіть думати про це — просто нестерпно. Скоріше б уже світанок!

Розділ 30

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

22 червня 1917 року

Я завмер біля відчинених дверей, очікуючи, що Марія вийме з кишені пістолета чи кинеться на мене з ножем. Та вона теж завмерла на місці, і тому я зміг добре роздивитися її. Невеличка на зріст (а мені вона чомусь запам’яталася вищою, ніж є насправді), вдягнена в жалюгідне дрантя. Худюща, мов той скелет; на обличчі — сліди чи то