Син - Філіп Майєр
— Окрім мене, у цьому будинку ніхто не живе, — мовив я. — Мій батько мешкає в хакале неподалік звідси. Дружина пішла від мене, а сини — поїхали на фронт.
— Це погроза?
— Навпаки.
— Я думала, що ти застрелиш мене. І досі думаю, що ти на це здатен.
Співчуття в мене одразу поменшало. Я відвернувся, далі миючи посуд, хоча він, власне, уже давно був чистий.
— Тоді навіщо ти прийшла сюди? — мовив нарешті я.
Відповіді не було.
— Якщо хочеш — залишайся тут на ніч. На другому поверсі — багато вільних кімнат. Зійдеш сходами, повернеш ліворуч, і обирай будь-яку.
Марія лишень знизала плечима й заходилася їсти манго, не звертаючи уваги на сік, що стікав із її підборіддя (на ньому «красувався» слід від чийогось удару). Вигляд вона мала точнісінько такий, як злидарі з Нуево-Ларедо, у чиїх очах можна побачити старе, як цей світ, поєднання зневіри й люті. Мені хотілося зараз лише одного — щоб вона, удовольнившись вечерею в домівці ворога, пішла геть.
— Гаразд, — почув я натомість. — Я залишуся на ніч.
23 червня 1917 року
У своїй спальні я почувався надто безпомічним, тож вирішив переночувати в кабінеті. Зачинивши двері на замок, я зарядив пістолета, потім розрядив його, а тоді — зарядив знову. Я прислухався — чи не чутно її кроків? Та ні — там же товсті килими.
Близько опівночі я знову розрядив пістолета. Ти ба — я нічим не відрізняюся від інших людей із їхніми темними інстинктами. Чи боявся я, що вона мене вб’є або скалічить? Ні. Усе було значно гірше — я просто боявся її.
Десь на світанні я провалився в сон. А коли мені в очі вдарили сонячні промені — перевернувся й заснув знову. Потім я почув, як звідкілясь доносяться звуки, які вже дуже давно не лунали в цьому будинку. Коли я зрозумів, що це — одразу ж схопився з постелі та швиденько вдягся.
Спустившись на перший поверх, я побачив Консуелу, яка, стоячи на порозі вітальні, спостерігала за Марією. Угледівши мене, служниця розвернулася й квапливо пішла геть — наче я застав її за якимсь ганебним заняттям.
Марія грала на піаніно. Мої кроки вона, мабуть, почула, бо сіла рівно, наче стрýнка, і трошки збилася з мелодії. Та потім — стала далі грати, наче мене там і не було. Її волосся розсипалося по плечах (я помітив, яка тоненька в неї шия — усі хребці можна порахувати). Що саме вона грала — я не знав. Але все-таки зміг визначити, що це був якийсь старовинний твір — чи то німецького композитора, чи то російського. Я зупинився за кілька кроків від Марії, та вона все грала, не обертаючись. Тож, постоявши за її спиною ще деякий час, я пішов до кухні.
— Мені готувати сніданок для неї? — глянула мені в очі Консуела.
— Авжеж, — ствердно кивнув я. — Кава є?
— Так, але фріо.
Я все одно налив собі чашку.
— Ваш батько знає? — запитала вона, нарізаючи нопаль.
— Незабаром дізнається.
— То вона тут гостя чи?..
— Авжеж, гостя.
Я подумав про те, як добре вона знала родину Ґарсія. Так чи інакше, вони були заможними, а Консуела — проста служниця. Я заметушився — сонце вже дві години як зійшло, його яскраві промені наповнювали будинок світлом, а крізь вікна в нього проникало тепле повітря, і мені давно був час іти працювати. Швиденько вийнявши з холодильника кілька шматків баранини, я взяв тортилью й загорнув усе це в серветку.
— Дайте-но підігрію, — мовила Консуела.
— Мені вже треба йти, — відповів я. — Побачимося ввечері.
— Спостерігати за нею?
— Ні. А якщо попросить щось — дай.
Додому я повернувся дуже пізно — коли Консуела вже точно мала піти спати до своєї халупи. На кухні ще не вивітрилися запахи їжі, проте посуд був уже вимитий та розкладений по місцях. Марія, сидячи за столом, читала «Віргінця» Вістера.
— Тобі подобається ця книжка? — спитала вона.
— Досить непогана.
— Авжеж. От тільки сюжет — чистісінька вигадка: сильний білий чоловік оселяється на диких, незаселених землях та самостверджується. Такого ніколи не було насправді.
Запала тиша. Нарешті я, не витримавши, мовив:
— Того ранку події розвивалися надто швидко.
Вона втупилася поглядом у книжку.
— Я гадаю, нам краще поговорити про це, — вів своє я.
— Для тебе — звісно, краще. Ти ж хочеш, щоб тебе пробачили.
Нічна прохолода наповнювала будинок. Крізь розчинені вікна доносилося гучне совине «Пу-гу!», мирне поскрипування вітряка, і ще — віддалений шум батькової бурової установки. Я сидів мовчки, вслухаючись у всі ці звуки.
— Я піду завтра вранці, — почувся її голос. — Вибач, що я сюди прийшла.
— Гаразд, — одразу ж відчувши полегшення, відповів я.
Сон усе ніяк не йшов до мене. Тривожили передчуття чогось жахливого — так, мабуть, літні люди відчувають зміни погоди. Хотілося єдиного — щоб Марія пішла геть… Сама думка про це вже заспокоювала. Усі мої шляхетні наміри куди й поділися — коли доброта справді потрібна, її знайти не легше, ніж маточне молочко. Мені ввижалося, що ось-ось до будинку вдереться юрба мексиканських повстанців та винесе мене геть, щоб пристрелити, поставивши обличчям до першої-ліпшої глинобитної стіни…
Та це було не те, чого я по-справжньому боявся. У моїй уяві одна за одною з’являлися спотворені картини минулого. Ось ми з Педро сидимо на його терасі та п’ємо солодкий чай, який принесла нам Ана, його донька. Він ковтає, і чай розтікається по його сорочці, а тоді — ллється йому на коліна; я раптом помічаю під його підборіддям діру від кулі. А ось я стою поряд із полковником і Фінеасом: боком — до безкрайнього зеленого пасовиська (повітря наповнене ароматом акації; усі кущі навколо нас цвітуть золотистими квіточками), а обличчям — до старого в’яза… Під деревом — вершник, на шиї в якого — зашморг. Усі чекають чогось від мене, однак я стою на місці, неспроможний зважитися на таке, — хоча це, начебто, і просто зробити. Нарешті Фінеас б’є коня долонею по крупу; тварина біжить геть, і зашморг затягується на шиї нещасного. Він крутиться в повітрі, вимахуючи ногами в пошуках опори. Та її немає…
Так, я відчував себе нікчемою. І заздрив Фінеасові. Але все одно не зміг і не зможу зробити цього — хай би скільки разів полковник давав мені таку можливість. Намагатися в такий спосіб загартувати мій дух — було, є і буде марнуванням часу.
Я розплющив очі, відчувши, що змерз. Певно,
