Син - Філіп Майєр

Проте близькість жіночого тіла змусила мене, зрештою, забути про все на світі. Я не був певен, спала Жовте Волосся чи ні, утім, не стримавшись, став цілувати її шию.

— Я не опиратимуся, — одразу ж мовила вона. — Але знай: я зараз не хочу цього робити.

Я поцілував німку за вушком, удаючи, що просто хотів приголубити її по-дружньому. Вона трохи відсунулася, щоб не торкатися мого прутня. Ми заснули.

Наступної ночі Жовте Волосся знову лягла спати зі мною.

— Якщо хочеш, роби зі мною все, що тобі заманеться, — мовила вона. — Але подумай перед цим про те, що мене ґвалтували щонайменше десятеро індіанців із твого племені. До речі, я й раніше тобі про це казала.

Мені стало так соромно, що я прикинувся, ніби сплю.

— Усе гаразд, — сказала вона, злегка торкнувшись мого стегна. — Вони ж не зробили б тебе одним із них, якби ти спробував мене захищати.

— Пробач мені.

— Просто не давай їм наближатися до мене. Я навряд чи зможу стерпіти нові зґвалтування.

Третьої ночі я спитав її:

— Ти не хочеш спати зі мною, бо я з того самого племені, що й індіанці, які ґвалтували тебе? Чи я тобі просто не подобаюся?

— Я не хочу цього робити взагалі ні з ким, а надто — з цими торговцями. Сьогодні «святий Ніколас» зняв переді мною штани, і я побачила, що в нього там усе вкрито якоюсь гидотою.

Четвертої ночі я знову завів своєї:

— То чому ти не хочеш спати саме зі мною?

— Ти повбиваєш цих команчерос, якщо я попрошу тебе про це?

— Авжеж.

— Гаразд, я пересплю з тобою. Але ми не повинні шуміти — вони ж нас почують, і тобі точно доведеться їх повбивати.

— І повбиваю, якщо доведеться.

Я, звичайно, знав, що навряд чи таке зроблю — вони ж не нападатимуть на мене, бо за нас із німкою їм заплатять їхній річний заробіток.

Жовте Волосся пильно подивилася мені в очі. Звісно, вона дуже добре відчувала, що я обманюю.

— Забудь цю розмову, — мовила німка, вибираючись з-під моєї ковдри. — Я. спатиму сама. І нехай мене краще ґвалтуватимуть, аніж зі мною переспить брехун.

— Повернися, — попрохав я. — Обіцяю, що не займатиму тебе. І захищатиму від них.

Більше я навіть розмов про секс із нею не заводив. Лише спитав одного разу, чи не завагітніла вона від когось із індіанців.

— Я вагітніла тричі, — відповіла німка. — Але щоразу робила все, щоб стався викидень.

— Як це?

— Я била себе по животі каменюкою. А ще — голодувала.

— Але ж вони зробили б тебе однією з них, якби ти народила дитину!

— Це було б просто чудово… — протягла вона. — Та не було такої ночі, щоб я не плакала за своєю домівкою.

— Тобі ж уже… нікуди повертатися.

— Байдуже. Мій дім — скрізь, де є білі люди. Скрізь, де я не повинна буду жити поряд зі своїми ґвалтівниками.

Я мав би співчувати їй, а натомість лишень розсердився. І ще мені стало нестерпно боляче, бо я згадав Тошавея, за яким сумував більше, ніж за власними батьками. А сама думка про те, що Квітки Прерій немає більше на світі, утворювала всередині мене таку болючу порожнечу, що хотілося застрелитися. Я відвернувся від німки й заснув.

Три тижні ми провели разом: удень — їхали верхи, тримаючись якомога ближче одне до одного, уночі — спали під однією ковдрою. Може, команчерос і справді вважали нас одруженою парою. Так чи інакше, щоразу, лягаючи спати разом із нею, я сподівався, що вона погодиться на близькість. Але слова дівчини про те, що їй це не потрібно, виявилися правдою. Був один вечір, коли торговці дали нам випити віскі, і вона дозволила мені пестити її тіло. Я вже подумав, що справа піде й далі, та раптом зрозумів, що вона вже заснула (руки я прибрав, хоча й не одразу). Команчерос, які добре знали своїх покупців, годували нас чотири чи навіть п’ять разів на день. І Жовте Волосся розквітала на очах — її груди та стегна ставали дедалі округлішими. Утім, вона надалі щоночі плакала уві сні.

— Якби я могла чогось побажати, щоб це одразу ж здійснилося, — якось мовила вона до мене, — то побажала б розплати. Я зробила б так, щоб усі ті індіанці, які ґвалтували мене, ожили. А тоді взяла б здоровезну зазублену палицю, щоб запихати їм у дупи, витягати й запихати знову. І так — доти, доки я остаточно не заспокоїлася б.

Я нічого не відповів. Мені-бо згадалися Тошавей, Неекару, Пізон, Квітка Прерій, а ще — Гладкий Вовк і Ні За Холодну Воду, яка, узагалі, звалася Самотньою Пташкою. Я подумав про Ескуте, Рано-Вранці, Два Ведмеді На Прогулянці та Любить Ходити В Гості. Мабуть, я охоче вбив би Жовте Волосся, якби за це мені повернули бодай когось одного з них.

— Я, власне, думала про це впродовж тривалого часу, — говорила далі Жовте Волосся, не помічаючи мого смутку. — Ну, про те, щоб ґвалтувати їх знову й знову. І це допомогло мені все витерпіти. Та нині я вже можу про це не думати.

Дівчина радісно всміхнулася до мене. А я промовчав і не розмовляв із нею протягом усієї ночі й усього наступного дня.

Упродовж останнього тижня нашої подорожі ми їхали широкими дорогами повз селища білих. Це вперше за три роки я опинився серед «блідолицих», які не стріляли в мене. Жовте Волосся радісно махала рукою всім, кого бачила. Та люди не дуже-то й реагували на це, бо для них не було нічого особливого в тому, що вони бачать іншу білу людину. Для цих земель настали вже мирні, спокійні часи.

Щойно ми дісталися Колорадо, а це було вже неподалік Остіна, я очам своїм не повірив, побачивши, як розрослися тут дороги. Вони, мабуть, стали вдвічі ширшими, ніж раніше, і фургонів ними роз’їжджало стільки, що нікуди й плюнути. Жовте Волосся була така щаслива, що весь час щебетала, мов соловейко. Вона перецілувала на знак подяки всіх команчерос у щоки, а тоді — пригорнулася до мене, мов до рідного. Торговці кидали на мене заздрісні погляди, та «святий Ніколас» подбав про те, щоб не зчинилося бійки. Адже він добре знав, скільки грошей ми з німкою коштуємо. Цей пузань, до речі, запропонував мені запасного магазина для кольта за те, щоб я помив своє волосся й дозволив йому підрізати його (у мене ж бо коси відросли й сягали нижче лопаток).