Син - Філіп Майєр

Я спакував свої речі, а тоді сказав неграм, щоб вони повернули мої скальпи та безоарового каменя.

Суддю я знайшов у його кабінеті. На знак подяки я подарував йому свого індіанського ножа в піхвах, оздоблених різнокольоровими намистинками. Замість цього ножа я роздобув собі нового — навіть кращого (можливо, він колись належав самому Джимові Бові). Узагалі, я міг би подарувати судді того ножа замість свого, але оскільки «позичив» його в одного з наших сусідів, який тримав його під склом, наче музейний експонат, то вирішив, що містерові Блеку зайві проблеми не потрібні. Що ж до мого індіанського ножа — суддя запитав:

— Ти знімав ним скальпи?

— Та… було таке, — протяг я.

Він лише уважно поглянув на мене, мовляв, кажи конкретніше.

— Знімав, але тільки в індіанців і мексиканців, — збрехав я.

Суддя помилувався подарунком.

— Замовлю для нього спеціальну вітрину, — мовив він.

— Як скажете.

— Я пишаюся знайомством із тобою, мій юний друже. Ти багато чого досягнеш у житті, якщо, звісно, тебе до того не повісять. Сподіваюся, ти розумієш, що не всі слуги закону такі ліберальні, як я. Суддя в Бастропі — неабиякий мерзотник. Власне, ми з ним — давні вороги, тож раджу тобі не казати йому про нашу з тобою дружбу.

До Бастропа я вирушив того ж вечора, попри протести судді, який казав, що мені краще було б почекати до завтрашнього ранку. Місіс Блек, як я бачив, почувалася винною, бо я від’їжджав через неї. Що ж до дітей, усі три доньки судді голосно розревілися, тільки-но зачувши, що я їду геть. Батьки ніяк не могли втішити їх — особливо старшу, яка, ридма ридаючи, накинулася на мене з поцілунками.

Але я, попри це, почувався так, ніби виходжу з в’язниці на волю. Дуже вже тісно мені було у володіннях судді: його клаптик землі в сорок акрів був для мене наче поштова марка — я ж бо звик до неозорих просторів (якщо виміряти їх акрами — вийшло б, мабуть, мільйонів із двадцять). Остін аж кишів людьми — п’ять тисяч мешканців, і щодня їхня кількість збільшувалася. Неможливо було пройтися берегом річки без того, щоб твої думки не переривалися дзеленьканням кінської збруї чи вигуками човнярів. І для всіх було очевидно, що, як-то кажуть, в однієї свині на стількох поросят молока не вистачить.

Розділ 32

Джинні Мак-Каллоу

Заснула вона ближче до світанку. А трохи згодом, почувши голос Генка, розплющила очі. Зрозумівши, що юнак гукає її на ім’я просто з-за дверей спальні, вона аж заклякла. Хоч і думала про нього всю ніч, а стало якось лячно, коли він таки прийшов. Прислухавшись, вона почула, що Генк никає туди-сюди коридором.

— Я спущуся за хвилину! — набравшись нарешті хоробрості, гукнула вона. — Скажете Флорес, щоб зробила вам кави.

Знову почулися кроки — Генк, певно, спускався сходами. Джинні пожалкувала, що не відчинила йому дверей. Вона спробувала переконати себе в тому, що просто не хотіла, щоб він побачив її невмиваною-нечесаною. Та не вдалося.

«Я просто боягузка», — подумала вона.

Після цього, привівши себе до ладу, спустилася до кухні.

— Як спалося? — запитала вона в Генка.

— Я б сказав, що чудово.

За обличчям Джинні неможливо було здогадатися, що ці слова зачепили її за живе.

Після сніданку Генк розгорнув свої мапи, а дівчина тим часом узяла кошика з обідом, щоб занести його до машини. Проходячи повз сервірувальний столик із пляшкою віскі та срібним шейкером для коктейлів, вона зупинилася й поклала до кошика й те, і друге, подумки лаючи себе останніми словами. Хоч би ніхто не побачив! Та тут же нікого немає! Від цієї думки їй стало краще й гірше водночас. А що як Генк не схвалить її ідею? Ні, треба спробувати, адже він нізащо не почне першим. Треба ще взяти в кухні брусок льоду й трохи цукру… Якщо ж вона раптом передумає, просто викине все це, і нехай йому грець.

Коли вони від’їхали вже далеченько від будинку, Джинні попросила:

— Зупиніться-но біля он того резервуара з водою.

Генк так і зробив. І вона вийшла з авто й нарвала величенький жмуток м’яти, а затим поклала його до кошика.

— А це для чого? — поцікавився юнак.

— Та от, вирішила приготувати для нас освіжаючі напої.

— Ловлю вас на слові.

За кілька годин Генк сказав, що не гріх їм, належно попрацювавши, і перекусити. Тож вони зупинилися на березі струмка біля руїн будинку Ґарсія та з’їли все, що було в кошику. Потім Джинні, перепросивши, спустилася до молоденьких тополь, які росли неподалік, за старою греблею, і зірвала кілька бруньок. Повернувшись до Генка, вона розтерла сік між пальцями та простягла йому руку.

— Що це? — здивувався він.

— Просто понюхайте.

Генк скептично поглянув на Джинні, однак вона піднесла свою долоню прямісінько до його носа.

— Овва! — тільки й вимовив він.

А тоді — схопився за її руку та глибоко вдихнув. Якийсь час вони сиділи мовчки, і Джинні відчувала тепле дихання Генка на своєму зап’ястку.

— Нюхав би це до самісінької смерті! — захоплено сказав він нарешті.

— Це сік тополиних бруньок. Роздобути його можна не завжди — лише кілька разів на рік.

— А на смак він який?

— А ви спробуйте.

— Просто з ваших пальців?

Вона знизала плечима. От якби він зараз… Та ні, Генк лишень акуратно злизав сік із кінчика її пальця.

— Запах у цього соку кращий, ніж смак, — засміявшись, мовив він.

Вона завмерла, очікуючи, що Генк поцілує її. Та він не тільки не намагався цього зробити, а й узагалі відпустив її руку.

— Чудовий краєвид, чи не так? — спокійно зазначив він.

Джинні, у якої аж в очах потемніло, доклала чималих зусиль, щоб так само спокійно кивнути.

— І товариство теж непогане, — додав тим часом Генк.

Вона знову кивнула. На якийсь час запала тиша, і було чутно лише дзюркіт струмка та стрекотіння цикад.

— Ви хочете сказати, що мене теж важко перевершити? — обізвався Генк. — Це справді так.

— Та я ж зовсім нічого не казала.

— Це те, що я хочу почути.

— Але ви мені теж ніколи не казали такого, — вимовила Джинні.

І водночас подумала, що Генк — справжнісінький ідіот, бо патякає тоді, коли треба діяти, скориставшись відповідним моментом.

— Ви вродлива дівчина, — мовив він тим часом, простягнувши руку до щоки Джинні, проте не торкнувшись її. — Але…

— Я піду приготую той освіжаючий напій, — сказала вона.

Та чи справді їй того хотілося? Вона й сама не знала.

— Краще нам працювати