Син - Філіп Майєр

— Насправді це не дуб, а кедровий в’яз.

— Це ми ще з’ясуємо.

— А ти завжди так багато говориш?

Він, зашарівшись, відвернувся й витріщився у вікно; запала тиша. Джинні, яка почувалася так само ніяково, як і Генк, уже подумала, що найкраще буде попросити його підкинути її до будинку. Натомість спитала:

— А ти в школі навчався?

— Певною мірою.

— Це як?

— Я пишаюся тим, що свого часу закінчив шість класів.

— Ну, це все одно краще, ніж нічого.

— Узагалі, я й шести, на жаль, не закінчив.

— Але ж ти, здається, умієш читати й писати.

— Як кажуть на моїй рідній землі, є каджуни, і ще є справжні каджуни. Так-от, я з перших.

Того вечора за трапезою вони приєдналися до вакуерос. Генк розмовляв із ними іспанською, і Джинні помітила, що він їм сподобався. Щоправда, у їхній поведінці відчувалася певна підозрілість, а деякі — вона знала це точно! — ревнували її до нього. Це змусило дівчину знову неабияк розхвилюватися. Та коли з вечерею було покінчено, і Г'юґо разом із Флорес та іншими служницями заходився прибирати посуд, — Генк мовив до всіх:

— Вибачте, що вже йду, — але завтра нам треба буде встати дуже рано. Добраніч.

А їй особисто жодного слова не сказав! Не тямлячи себе від люті, вона розвернулася й подалася до своєї спальні.

Наступного ранку Джинні знову сказала Генкові, щоб він зупинив авто, бо треба нарвати ще м’яти.

— Ти навмисне влаштовуєш так, аби ми били байдики замість того, щоб працювати?

— Але ж ти казав, що залишишся тут на весь рік.

— Це якщо твій дядько не дасть мені копняка.

— Чудово. Мені начхати на те, що ми робитимемо.

— Тільки не кажи, що ти розчарована.

— Невже ти це помітив-таки?

— То це правда?

— Щоб ти й не сумнівався!

— А я й не знав…

— Ну й дурбецало ж ти! — люто просичала вона.

Генк узяв дівчину за руку, хоча вона й не дозволила йому цього одразу.

Того ж дня вони розстелили покривало під тінистим деревом. Генк нарешті зважився на те, щоб пестити руками тіло Джинні, але потім зупинився на якусь мить, що було, узагалі, природно. Проте дівчина подумала, що далі вже нічого не буде. Тож її збудження вмить зникло, наче вона вже розчарувалася в тому, чого ще не сталося. Аж тут до неї дійшло: треба поглянути на все це з позиції логіки — як на задачу, що потребує розв’язання. Що їм заважає? Одяг, ось що! Потрібно усунути цю перешкоду, і все. Тож вона сіла й узялася розстібати Генкову сорочку — хоч і не дуже уявляла, як потім зніматиме її з нього. Ось вона вже добралася до його ременя, а тоді — до застібки на брюках. Він її не зупиняв, але в його очах читалося німе запитання. Вона кивнула, після чого він зняв із себе решту одягу. Ось уже й на ній не залишилося ані ниточки… Погляд Генка зупинився на її грудях, а тоді — опустився нижче. Йому, найпевніше, подобалося дивитися на Джинні, та водночас він, як їй здалося, оцінював її. Тож дівчина, зніяковівши, притулилася до нього.

Рухалися вони спочатку повільно, потім — дедалі швидше. А коли бажання стало просто нестерпним, Джинні притиснулася до Генка якомога міцніше. Вона досі не знала, як усе це робиться. Але, підкоряючись інстинкту, підняла стегна один раз, другий, раптом відчувши, що це вже сталося. Боляче не було, радше навпаки. Вона міцно притулилася до Генка, і наступної миті таки відчула біль, але він одразу ж припинився. Відчуття було таке, ніби розірвалася якась тонесенька перешкода — власне, так вона собі це й уявляла. Урешті Генк проявив ініціативу, і вона розслабилася, немовби розчиняючись у ньому. Коли до неї повернулася здатність бодай про щось думати, вона здивувалася власній дурості. Знати б їй раніше, що біль буде таким легким, — вона давно вже почала б займатися цим, і що більше — то краще.

Спершу Джинні ще бачила, як над нею злегка похитуються зелені гілки дерев. Але згодом відчула, ніби перенеслася кудись далеко-далеко… а може, й узагалі — в нікуди. Напевно, з неї зараз витікає кров — та сама кров, якою всі так її лякали.

«Неначе це найстрашніше, що може статися з жінкою! — подумала вона. — Ой, не можу… Тільки б уголос не розреготатися — Генк не так зрозуміє!»

Потім у її голові знову затуманилося. Вона геть не була певна, чи ще перебуває у власному тілі. Її наче охопив сон, але це було не зовсім схоже… вона — тут… та ні — десь далеко звідси… а ось уже — наче знову тут. Лежить на покривалі й відчуває на собі чоловіче тіло, а під собою — щось гостре (мабуть, це якийсь камінчик уп’явся їй у спину). Вона, притиснувшись до Генка ще міцніше, далі насолоджувалася. Аж раптом він вийшов із неї. Вона знала, чому. Але, так чи інакше, їй було дуже прикро, що все вже скінчилося.

— Пробач… — вимовив Генк.

— За що? — поцілувала вона його в шию.

— Наступного разу це буде краще.

— Мені сподобалося те, що було.

— А буде ще краще.

— То що — давай знову?

— Дай-но мені лише кілька хвилин…

Він ліг поряд, поклавши на неї ногу.

Джинні стала рухати стегнами. У голові промайнула думка, що це неправильно. Але від того її лише охопило радісне збудження.

— А рукою ти можеш? — запитала вона.

Чи не надто вже великий у неї апетит? Та ні — Генк радо послухався. І те, що він робив, було значно краще, ніж усе, що вона будь-коли пробувала сама. Оргазм уже підступав, але Генк саме прибрав руку. А тоді — знову ліг на неї.

— Повільніше й довше… — прошепотіла вона.

Її наче накрила хвиля жару — немовби хтось опустив її в теплу ванну.

«Відчуття таке… червоне», — подумалося їй.

Хвиля ця розтікалася й розтікалася від її талії по всьому тілу…

Далі її знову охопила насолода… та ось уже Генк удруге вийшов із неї — так само несподівано, як і вперше. Вона обійняла його, бо не хотіла, щоб він відсунувся. Йому ледь удалося підійняти голову, щоб поцілувати її в шию. І вона зрозуміла, що в нього геть не зосталося сил. Генк був наче сонний або п'яний — ледве торкався губами її шкіри, не цілуючи по-справжньому. Відчуваючи свіжий запах дихання чоловіка, Джинні ще