Син - Філіп Майєр
— Не кажи дурниць.
— Не тобі судити, що дурниця, а що — ні.
Марія далі роздивлялася мій кабінет — книжки, підлогу, стелю, — і її погляд ставав дедалі лагіднішим. Я не міг позбутися відчуття, що їй недовго залишилося жити на цьому світі, адже мені доводилося бачити мерців із не такими виснаженими тілами.
— Сюди, мабуть, багато фермерів з’їхалося? — тим часом спитала вона.
— Еге ж!
— А що сталося з іншими мексиканськими родинами? З тими, що мешкали тут?
— Деякі з них поїхали працювати до Мічиґана. Деякі — кудись зникли. Решту повбивали.
Вона захотіла дізнатися, кого саме вбили, а хто — поїхав. Тож я розкрив свого зошита й прочитав їй усі імена та прізвища — хоч я й знав їх усі (чи майже всі) напам’ять.
Ті, кого вбили в сутичках із бандитами: Ллевеллін і Морена Пірси, Кустодіо й Адріана Моралеси, Фульґенсіо Іпіна, Сандро Вієхо, Едуардо Ґузман, Адріан і Альба Куїрено, уся родина Ґонсало Ґомеса (їх було четверо), майже вся родина Розаріо Сото (вісьмох убито; двох дівчаток, які вижили, удочерила родина Еррера).
Поїхали геть під час або після сутичок: родини Альберто Ґомеса та Клаудіо Лопеса, а також — Ханеро, Сапіноси, Урракаси, Хіменеси, Ромеро, Рейя, Вера-Круси, Дельґадоси й Уррабаси; Домінґо Лопес (не родич Клаудіо), Антоніо Ґузман (не родич Едуардо, якого вбили), Вера Флорес.
— Є, мабуть, й інші, про яких я не чув, — додав я наостанок.
— Я вражена вже тим, що ти все це записав.
— Це ще не все.
І я прочитав їй також імена тих, які поїхали на заробітки до Детройта: родини Адори Ортіса, Рікардо Ґомеса, Ґілберто Ґузмана та Фредді Раміреса, а ще Варґаси, Мендеси, Еррера (це ті, які прийняли до себе двох доньок Розаріо Сото) і Рівера.
— Ви тепер володієте всіма нашими землями? — спитала Марія. — Чи, може, розділили їх із Рейнолдсами й Мідкіффами?
— Ні, ми забрали їх усі — хіба що продали кілька ділянок фермерам із Півночі.
Хоча це, начебто, була й правда, та одночасно — брехня. І я пошкодував, що сказав це.
— За несплату податків?
— Кажуть, що твій батько мав борги.
— Козі зрозуміло, що це брехня.
Я лишень відвернувся й витріщився у вікно.
— Як же багато в мені злості! — мовила вона. — Інколи я взагалі дивуюся, що досі не задихнулася від її тиску.
1 липня 1917 року
Ось уже десять днів Марія прожила в моєму будинку. Якщо вірити Консуелі, коли я не вдома, вона блукає численними коридорами й кімнатами чи сидить на терасі й дивиться в той бік, де колись жила її родина. А ще грає на піаніно, яке належало моїй матері. Коли я повертаюся з пасовиськ, вона зазвичай займається саме цим, адже знає, що мені подобається слухати музику.
Після вечері вона переважно йде до бібліотеки, і я теж. Ми з нею, виявляється, віддаємо перевагу одним і тим самим місцям у будинку: бібліотеці, вітальні й західній частині тераси. Мабуть, це тому, що звідти, по-перше, далеко видно, а по-друге, добре чути, якщо туди хтось іде.
Коли я запитую Марію про її плани на майбутнє, вона відповідає, що нічого не плануватиме, доки не почуватиметься нарешті ситою. Вигляд її, треба сказати, покращується що день: тіло потроху набирає вагу, обличчя — молодіє.
— Якщо я тобі заважатиму, одразу ж піду, — проказує вона.
Я не наважуюся сказати, що полковник уже вимагав від мене, щоб я її прогнав. Натомість запитую:
— Куди ж ти підеш?
Вона тільки знизує плечима.
— Як живеться тепер у Мексиці? — ставлю неймовірно дурне запитання.
— Сам знаєш, як. Банди здоровенних бугаїв із пістолетами ловлять людей, наприклад, на виході з кафе чи кінотеатру, і кажуть: «Ти тепер — карансист». Чи віліст або сапатист… словом, залежно від того, хто тебе зловив. Опиратимешся — уб’ють на місці. Скажеш, що ти на іншому боці — те саме.
— Може, ти маєш друзів з університету?
— То було п’ятнадцять років тому. До того ж майже всі мої однокурсники поїхали геть, коли настали важкі часи.
— До Мічиґана?
Оце так бовкнув…
— Ти кажеш про людей не з мого кола.
Утім, вона, судячи з її погляду, не сердиться на мене.
Я мимоволі милуюся нею. Не можу відвести очей від її чудового волосся, осяяного лагідними променями вечірнього сонця; потім погляд мій спускається трохи нижче — на її шию, де блищать дрібнесенькі крапельки поту. Це ж треба — я й не зауважував раніше, що в Марії така гарна шкіра… Вона підставляє обличчя під струмінь прохолодного повітря від вентилятора, при цьому похитуючи ногою (помічаю на ній домашні капці — мабуть, знайшлися десь у будинку).
— Зі мною все буде гаразд, — каже вона. — Не варто непокоїтися.
2 липня 1917 року
Вирішив піти до батька, щоб докладніше обговорити з ним усе стосовно Марії. На мою радість, бурова установка нині не працює — у пияків, тобто в майстрів із буріння, закінчилося вугілля. Я вже, власне, устиг забути, що таке тиша та спокій.
Полковник сидів у затінку на терасі своєї оселі, що дуже скидається на хакале. На наш розкішний особняк цей будиночок схожий як свиня на коня. Зате розташований біля дубового гайочка, де весело дзюркотить струмок. Тут завжди на десять градусів за Фаренгейтом холодніше, ніж будь-де на нашому ранчо. Спить мій батько зазвичай в альтанці, хоча й провів до свого хакале електрику, щоб користуватися вентилятором. Він не захотів робити вбиральні в будинку, адже звик бігати до кущів. Тож я намагаюся бути пильним на території навколо його помешкання (так, мабуть, ходять сапери мінним полем).
— Оце так спека! — поскаржився він. — Нам треба було купити землю на Ллано.
У його хакале було сто градусів, тоді як у великому будинку — сто десять.
— Ми б замучилися розгрібати сніг, — відповів я.
— Хіба той, хто має сім’ю, може робити що захоче? — батько махнув рукою. — От, наприклад, Ґуднайт — живе сам, зате може будь-якої миті послати все до дідька лисого й гайнути туди, куди заманеться. Він аж у Пало-Дуро поїхав жити, тільки-но команчів там не стало.
— Чарлз Ґуднайт, узагалі, має родину. Принаймні дружину точно.
Полковник
