Син - Філіп Майєр
Я пробув на волі близько місяця, і протягом усього цього часу туга за Тошавеєм, Квіткою Прерій та іншими не полишала мене. Я думав про Ескуте й Неекару, які мали в цей час поневірятися засніженими землями десь на Ллано. Та, на превеликий жаль, я й гадки не мав, де саме їх шукати.
Я частенько повертався до Бастропа й крав у містян коней, щоб кататися на них якийсь час, а тоді — залишати стриноженими абиде. А ще вдирався до будинків, де нікого не було, та з’їдав усе смачне, що тільки знаходив: свіжоспечені пироги, смажених курчат… Але, якими б принадними не були блага цивілізації, щовечора я повертався до свого усамітненого лігвиська, де почувався значно краще, ніж у місті.
Мені знадобилося небагато часу, щоб з’ясувати, що найкращий будинок у Бастропі належить судді Вілберґеру. Саме його суддя Блек називав своїм найбільшим ворогом. Я взяв собі за звичку вилазити на дерево й милуватися заднім подвір’ям цього розкішного особняка, де траву й квіти напував мальовничий струмочок. Інколи на терасу виходила з книжкою дружина судді — та сама жінка, яку я нещодавно бачив там лише в сорочці. Це була справжня красуня — мабуть, сорокарічна (чи навіть трохи старша), проте з дуже стрункою фігурою та прегарним — завжди сумним — обличчям. Завдяки своїй блідій шкірі та посрібленому сивиною волоссю вона здавалася схожою на якесь неземне створіння, яке дивом вижило в цьому жаркому кліматі. Її слуги, напевно, думали так само, як і я, бо завжди наглядали за нею, наче вона будь-якої миті могла померти або злетіти в небо від найпершого подиху вітерцю.
Кілька разів на тиждень красуня вирушала сама-самісінька на прогулянку до лісу, що було безпечно для будь-якої людини з мізками в голові, але, напевно, не для неї, тож я супроводжував її назирці. Вона йшла вздовж струмка, доки не впевнювалася, що довкола нікого немає. Потім, роздягнувшись до останньої нитки, занурювалася у воду. Було кілька місць, де вона зупинялася найчастіше (хоча вони були й не такими безлюдними, як їй здавалося). Коли я вперше спостерігав за тим, як вона пірнає, то мало не кинувся її витягати — так надовго їй вистачило дихання. Із суддею ця жінка мала стільки само спільного, скільки чистокровна верхова кобила з косооким віслюком.
Наплававшись донесхочу, вона лягала поніжитися на сонечку, не підозрюючи, що її уважно роздивляються. На мій подив, між ногами в неї волосся теж де-не-де поблискувало сивиною. Щось підказувало мені, що суддя вже давно там не бував… Ти ба — у нього не лише з головою не все гаразд!
Одного дня мене зупинив на околиці міста суб’єкт, який назвався помічником шерифа. Пістолетом він мені не погрожував, лише чемно попросив піти разом із ним, щоб відповісти на кілька запитань. Я, звичайно, легко міг утекти від нього, та мені було тоді аж так нудно, що й в’язниця здавалася цікавим місцем. Тим більше, я ніколи ще там не сидів.
Виявилося, що в тюрмі — не так уже й погано. Дружина судді щодня частувала мене пирогами, які спекла власноруч. Зблизька вона здалася мені навіть вродливішою, ніж здаля: висока, дуже тендітна, із сумними сірими очима. Її манери та вимова не залишали жодних сумнівів, що вона — іноземка (англійка, як я потім довідався). Говорила красуня з таким вираженим акцентом, що іноді її важко було зрозуміти. Моєму братові вона сподобалася б, це я точно знав. Місцеві жінки, найпевніше, люто ненавиділи її, адже здебільшого мали таку статуру, що дозволяє й із розлюченим кабаном силою мірятися.
Якось до мене припхався й сам суддя Вілберґер (його породистих коней, до речі, я неодноразово позичав для нічної прогулянки верхи) і заходився читати мораль.
— Я розумію, — закудкудакав він, — що ти багато чого пережив. Але ж це не дає тобі права красти в мешканців міста коней і вбивати їхню худобу!
У відповідь я лише кивнув.
— Щоб ти знав, мені доводилося вішати людей за те, що вони, подібно до тебе, крали коней! — не вгавав суддя.
Я кивнув удруге. «Подібно до тебе, крали коней» — оце так маячня! Покатавшись, я завжди повертав їх на місце і, можливо, поводився з ними краще, ніж будь-хто до мене.
— Якщо ти ще бодай раз порушиш закон, покарання буде геть-то суворим! — торочив своє Вілберґер. — Це останнє попередження. Ти зрозумів мене? Чого мовчиш? Я знаю, що ти добре розмовляєш англійською — тобі ж і трьох років серед тих індіанців прожити не довелося.
— Вітерець лагідно повіває серед квіточок, — сказав я мовою команчів. — А ти смердиш, наче лайно бізона.
— Розмовляй зі мною англійською, — просичав суддя.
— Я разів із тридцять удовольняв себе, підглядаючи, як роздягається твоя дружина…
— Та англійською ж!
А я — більше ні пари з уст.
Суддя підвівся і, перш ніж піти, процідив крізь зуби:
— Ти не такий дурник, яким прикидаєшся, хлопче. Тож попереджаю: не змушуй мене застосовувати жорсткі методи.
Мене тримали замкнутим іще три дні. А коли Вілберґер поїхав, шериф випустив мене прогулятися тюремним приміщенням.
— Краще не серди суддю, — мовив він. — Я чув, що ти прибув сюди з трофейними скальпами. Але тут — у таку халепу можеш встряти, що й не викрутишся.
Я лише плечима знизав.
— А з кого ти знімав скальпи? — поцікавився він. — З індіанців?
— Еге ж, — відповів я англійською. — І ще — з одного білого. Але він жив у Мексиці.
Шериф спочатку витріщився на мене, а тоді розреготався. І я теж засміявся.
— А це правда, — знову заговорив він, — що індіанці весь час тільки тим і займаються, що їздять верхи та стріляють?
— Ну, не тільки цим… — багатозначно протяг я.
— Тобто вони розважаються цілісінькими ночами зі скво? Зі старими й жирними, мабуть…
— Не вгадав, — похитав я головою. — Це дозволено робити тільки з молоденькими. Але, щойно вони стають заміжніми — усе, дзуськи.
Такі звичаї, судячи з виразу обличчя шерифа, неабияк сподобалися йому. Утім дивився він на мене надто недовірливо.
— Тій, котра перетворила мене на чоловіка, було тоді двадцять років, — вів я далі. — Інші дівчата, з якими я спав, були ще молодшими.
— Сучий ти сину… — із заздрістю мовив шериф. — Я б зовсім не заперечував, якби вони мене викрали.
А мені стало
