Син - Філіп Майєр

— Ти, бува, шерифа викликати не збираєшся? — спитав я.

— От саме про це думаю. А ти, бува, скальпа з мене знімати не збираєшся?

— От саме про це думаю.

— Скажи-но: скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

Насправді мені було всього-на-всього шістнадцять. Але шкіра в мене була чистою — жодних прищів чи ще якоїсь гидоти на кшталт цього. Це тому, що я дуже багато часу перебував на сонці.

— Вони, мабуть, жорстоко з тобою поводилися? — спитала жінка.

— Ти про шерифових людей, чи що?

— Та ні, про команчів, звісно ж, — мовила вона, посміявшись (а я й не думав жартувати).

— Один із них усиновив мене.

— Але… вони ставилися до тебе як до нижчої істоти, чи не так?

— Ні, у цьому сенсі я майже не відрізнявся від чистокровних команчів. Це плем’я прийняло мене як рівного.

— Дуже цікаво…

— Мій прийомний батько та його родина мертві, — додав я. — Тому мені й довелося повернутися до білих.

Її погляд сповнився материнської ласки, і я подумав, що вона справді дуже мила жінка. Проте, доки ми не завернули кудись не туди, тобто на шлях чистоти й праведності, я мовив:

— Зараз мені хотілося б випити пляшечку портвейну із запасів твого чоловіка, а тоді — викрасти котрогось із його коней. Вип’єш зі мною, чи як?

— Думка непогана… — протягла вона, зморщивши носика. — Але… чи не приймеш ти перед цим ванну?

— То ти переспиш зі мною?

У її погляді було страшенне здивування.

Розділ 35

Джинні Мак-Каллоу

Шум пропелера залунав іще до того, як сам гелікоптер, громіздкий і незграбний, з'явився в небі й повис над деревами. Шериф і його помічники посунули натовп. Майже всі ці люди були аж ніяк не в захваті від того, що їх відірвали від роботи й змусили зібратися тут, щоб звільнити посадковий майданчик. Коли це було зроблено, гелікоптер поступово знизився й нарешті сів, здіймаючи хмари пилу, просто на землю — поряд зі шпинатним полем Голліса Фрейзера.

Із тісної кабіни насилу видряпався височенний чолов'яга з довгим і товстим носом. Тільки-но навколо нього зібрався натовп із обсипаних пилюкою людей, він, видершись на дерев'яний ящик, заговорив, а його помічники стали роздавати виборцям персики з округу Гілл. Чолов'яга все розпинався про те, як жахливо Коук Стівенсон збирається познущатися з простих працівників — мовляв, націлився розпродати весь штат власникам великих ранчо та нафтовикам зі Сходу. Джинні спало на думку, що вона просто не тямила б себе від хвилювання, виступаючи перед чотирма сотнями незнайомих людей. А цей не лише анітрішечки не хвилювався, а й отримував від цього безмежне задоволення! Угледівши кількох людей, які стояли трохи віддалік від натовпу, він направив на них свій мегафон і наполегливо попрохав приєднатися до тих, які слухали його. Брехло Джонсон — так називали цього носатого чолов'ягу позаочі.

Спостерігаючи за тим, як він обирає з натовпу чоловіків, нижчих за нього зростом, і потискає їм руки, Джинні дедалі більше переконувалася в тому, що Фінеас був правий щодо нього. А стосовно Коука Стівенсона — з ним вона була особисто знайома. Він видався їй досить приємною людиною, якій було однаковісінько, що про неї думають інші. Стівенсон послуговувався власними моральними принципами; то доброчинець, про якого чимало турботливих батьків сказали б, що саме такими хочуть бачити своїх дітей, коли ті виростуть. А цей — не тямить себе з радощів, патякаючи перед людьми, які зібралися тут лише заради того, щоб послухати ці побрехеньки. І більше нічого йому в житті не треба: хлібом не годуй — лишень дай повиступати. Однак у всьому Техасі не було такого нафтовика, який би не підтримував його.

— Я хочу дещо передати майбутньому сенаторові, — звернулася Джинні до ад'ютанта Джонсона.

Вона дуже сподівалася, що цей суб'єкт оцінить її лестощі. Та ні, він тільки мимохідь пройшовся по ній поглядом, а тоді мовив:

— Давайте мені, я передам.

Це був жалюгідний чоловічок із Півночі — у дурнуватому чорному костюмі (саме для техаської спеки…) і сонцезахисних окулярах. Він належав до тих людей, які, хоч уже дечого й досягли у своїй кар'єрі, та ніколи не отримуватимуть бодай якоїсь симпатії від інших. Саме такими, на думку Джинні, були всі люди, які працювали у Вашингтоні.

Простягаючи ад'ютантові конверт і чекаючи, доки він усе роздивиться, Джинні подумала про Джонсона, а тоді — про Коука Стівенсона. Потім у її вухах наче знову зазвучав голос Фінеаса: «Майже всі люди мають одну й ту саму ваду — страшенну скупість. Спитай будь-кого з таких, чи хоче він стати послом. Відповідь буде “так". Але при цьому їм безмежно важко розлучатися зі своїми грішми — більше ніж сто баксів на добрі справи з них не вичавиш. І вони ще дивуються, чому це до них потім ніхто не звертається по допомогу». Ці слова двоюрідний дід сказав їй, перш ніж вона розгорнула свою чекову книжку. Тож у конверті ад'ютант виявив чотири чеки — на п'ять тисяч доларів кожен: перший — від самої Джинні, другий — від її юриста Мілтона Брайса, третій — від Саллівана, четвертий — від вакуеро на прізвище Родріґес. Салліван і Родріґес удвох заробляли менше ніж п’ять тисяч доларів за рік; Джинні поклала гроші на їхні банківські рахунки напередодні зустрічі з Джонсоном. На будь-який із цих чотирьох чеків можна було купити новенький «кадилак». Ад'ютант дуже уважно розглянув кожний папірець, щоб переконатися, що всі вони заповнені належним чином, а тоді відвів Джинні вбік і прошепотів щось до свого шефа.

Обличчя Джонсона одразу ж засяяло, мов новісінький срібний долар; це була надзвичайно безпосередня людина. Проштовхавшись крізь натовп, він поквапився до Джинні, яка подумала, що такого за сто миль угледіти можна — височенний, вухатий та носатий, із густими бровами. Навіть без своєї дерев’яної трибуни він залишався значно вищим за кожну чи майже кожну людину з натовпу.

— То ви — небога Фінеаса? — заусміхався їй Джонсон (посмішку цю він, власне, і не знімав зі свого обличчя, відколи вийшов із кабіни гелікоптера).

— Так, це я.

— А він, щоб ви знали, дуже часто розповідав про вас. Мені надзвичайно приємно з вами познайомитися! Перекажіть, будь ласка, своєму дядькові, що я дуже сумую за тим часом, коли ми з ним разом рибалили.

— Гаразд, перекажу.

Тут хтось із помічників потягнув Джонсона за рукав. Здоровань знову заусміхався Джинні.

— Що вдієш, роботи багато, — мовив він. — Та ми з вами обов’язково