Син - Філіп Майєр

Коли конгресмен уже заліз назад до кабіни, ад’ютант сказав Джинні:

— У вашої чекової книжки вже закінчується термін дії, тож наступного разу приносьте краще готівку. Передвиборча кампанія обіцяє бути надзвичайно важкою, і тому ми дуже-дуже потребуємо фінансової допомоги.

Перш ніж піти, він простяг їй персика.

Ну й жалюгідний він був, той персик! Такого не кожен фермер своїй свині згодує… Десятки таких самих — дрібних та пом’ятих — валялися тут, запорошені курявою, просто під ногами в людей.

Коли це відбувалося? У сорок сьомому чи сорок восьмому, точніше вона вже не може пригадати. Сказати, що Джонсона обрали сенатором, було б не зовсім точно (добре, що хоч славнозвісну урну № 13 знайшли в окрузі Джим-Веллс, а не у Веббі чи Дімміті). Для неї ті роки злилися в одну розпливчасту пляму. Що вона пам’ятає — то це свердловини. На території ранчо на той час їх було стільки, що вони з Генком уже могли розраховувати на пристойні прибутки. Тож буріння припинили, і подружня пара придбала будинок у Г’юстоні, а ще — винайняла невеличкий офіс. Трохи згодом вони перебралися до більшого офісу й купили просторіший будинок. Економіка тоді розвивалася так, що було просто неможливо розоритися, хоч би чим ти займався.

Проживши три роки разом із Генком, Джинні, усупереч своїм очікуванням, не нудьгувала, улившись у спокійний, надто вже розмірений життєвий ритм. Цього ритму просто не було — їхні життя надзвичайно швидко змінювалися завдяки бізнесу, що зростав щороку вп’ятеро, ба навіть удесятеро. І бізнес цей належав їй так само, як і Генкові. Своїм здібностям вона не дивувалася, бо завжди приймала їх як належне. Проте здібності Генка, здавалося, не мали меж, і настав такий момент, коли вона подумала, що він може вести справи навіть краще за неї. Думка ця принесла їй полегшення й неспокій одночасно. Вона-бо ніколи не вважала себе жінкою, яка може спокійно сидіти склавши руки під чиїмось крилечком і ні про що не турбуватися.

Чоловіки, яких вона знала, були здебільшого дурнями, що пишалися своїм невіглаством — точнісінько як її батько та брати. Невігластво це виявлялося в кожній миті їхнього існування, і вона ніколи не сумнівалася, що мислить ясніше й чесніше за будь-кого з чоловіків, які бодай колись їй траплялися. Винятком із цього правила був тільки полковник… ну, і ще Фінеас. А тепер цей список поповнив і Генк.

Однак це не означало, що її чоловік був досконалим. Він ненавидів робити те, що вважав дурістю, навіть якщо для інших це було дуже важливо (така внутрішня черствість була притаманна радше мешканцеві Півночі, ніж Півдня). Наприклад, коли з ними захотіла зустрітися та гидка письменниця з Нью-Йорка, Генк гайнув у якусь далеку поїздку — незважаючи на велике небажання своєї дружини приймати гостю самій. І Джинні, мов остання дурепа, згодилася зустрітися з письменницею на ранчо — у восьми годинах їзди від Г'юстона (власного літака вони з Генком тоді ще не мали), замість того щоб наполягти на зустрічі в офісі. Старушенція писала роман про Техас і вже встигла побувати у Клеберґів і Рейнолдсів. До Джинні вона завітала одразу після церемонії відкриття готелю Ґленна Мак-Карті. Що б там як, письменниця отримала Пулітцерівську премію, тож із нею, загалом, було непогано мати дружні стосунки.

Вечерю подали раніше, ніж звичайно; Джинні розпорядилася, щоб служниці поставили на стіл їхній найкращий сервіз. Письменниця, судячи з її обличчя, оцінила це. Вона немовби всотувала в себе, подібно до губки, увесь інтер’єр будинку (такий вигляд мають бідні родичі, яким на голову раптом звалюється велика спадщина). Ця жінка була високою й незграбною, наче підліток. А її кучеряве волосся — майже зовсім сиве — було зібране в зачіску, дуже схожу на неохайне пташине гніздо. Попри все це, вона була надто впевненою в собі, як, власне, майже всі мешканці Півночі.

— Отже, ви підліток-мільйонер? — взялася розпитувати старушенція.

— Мені вже двадцять два.

— Я маю на увазі, що спадщину ви одержали ще бувши підлітком.

— Саме так. Однак я ніколи не думала, що це має бодай якесь значення.

— Авжеж має… Це все так по-техаськи!

Джинні досі не збагнула, чи це був комплімент.

— Вам ніколи не було тут самотньо? — вела далі письменниця.

— Тепер я вже заміжня жінка. Та й більшість із нас уже не живе біля землі — ми попереїжджали до великих міст.

От би Генк був тут! Він-бо добре знає, як розмовляти з такими людьми, як ця жінка. А вона, Джинні, зараз думає лише про одне: як би не бовкнути чогось такого, що старушенція неправильно зрозуміє.

— Ваш будинок обставлений із нетиповим для цієї території витонченим смаком, — говорила тим часом далі авторка роману.

Джинні знизала плечима.

— Таке враження, — додала письменниця, — що ця оселя стояла тут споконвіку.

Молода жінка знову стенула плечима. Хто-хто, а вона нізащо не годуватиме цю стару плітками.

— Мій прадід був дуже яскравою особистістю, — мовила нарешті Джинні.

Письменниця ствердно кивнула. І що в ній було такого особливого? Поглянути хоча б на її капелюха — сміх та й годі! Усе в ній аж кричало про те, що вона нетутешня. Основною її метою було зібрати якнайбільше інформації про те, скільки землі й грошей мають місцеві власники ранчо. І ще вона палко жадала, як-то кажуть, покопирсатися в їхній брудній білизні.

Тим часом служниці подали вечерю. Джинні заздалегідь ретельно обміркувала меню, адже треба було вибрати щось таке, що б не виказувало, ніби вона хоче вразити письменницю. Тож, урешті-решт, для цієї вечері головною стравою стало фахітас.

Флорес була чудовою куховаркою. Натерши яловичину сіллю й гострим перцем, вона підсмажила її на грилі над мескітою й подала разом із цілою купою гуакамоле, сальсою та свіжоспеченими тортильями.

Коли вони повечеряли, з пасовиськ повернулися робітники ранчо й розсілися за довгим столом, розташованим за будинком. Флорес, подаючи їжу, весело перемовлялася з вакуерос іспанською. Письменниця із цікавістю спостерігала за ними крізь вікно їдальні.

— Якщо хочете, я відрекомендую вас, — мовила Джинні. — Саме на них нині тримається ранчо — вони виконують усю роботу, що стосується худоби й решти.

— Я навряд чи так добре знаю їхню мову, любонько. Та надвір я вийду, адже мені кортить курити.

— Чудово, — мовила Джинні. — Я залишу вас на кілька хвилин.

Повернувшись із вбиральні, вона помітила свою гостю там само — біля вікна їдальні. Обличчя старушенції було якимсь дивним.

— Ви тільки подивіться… — промимрила письменниця, кивнувши на вакуерос. — Вони їдять те саме, що їли ми!

Книжка