Син - Філіп Майєр
Коли я поклав цього хлопчака на обидві лопатки, він, на диво, не надто й злякався.
— То це ти дикун-індіанець? — поцікавився Віппл.
— Еге ж.
— Індіанці вбили мого батька. То ти зараз маєш убити мене?
— Якого дідька ти за мною стежив?
— Люди кажуть, що ти крадеш у них коней.
— Я їх позичаю, а не краду.
— А ще — ти стріляєш із лука в курей і свиней.
— Я вже кілька тижнів поспіль цим не займаюся.
— Знаєш, чого найдужче хочуть мешканці нашого міста? Застрелити тебе з рушниці, от чого.
— Нехай лишень спробують, — зневажливо пирхнув я. — Але їм треба спершу навчитися тримати в руках рушницю, а не тільки косу та вила.
— А ти знаєш, що мій тато був рейнджером?
Знайшов кого дурити… Я ж не вчора прибув до Бастропа — знав уже про всіх його мешканців чимало. І зокрема те, що батько Тома Віппла був землеміром, якого разом з іншими такими самими землемірами вбили команчі. Хоча це була лише версія білих, майже кожен із яких не може відрізнити не те що команча від апача, а й індіанця від білого, який нап’ялив штани з оленячої шкури.
— Навчи мене викрадати коней, — після тривалої паузи попросив хлопчисько.
Наступного дня мені довелося розповісти Еллен про те, що Віппл вештається навколо її будинку. Ми з нею нишком вийшли крізь задні двері та подалися через ліс до вже добре знайомого мені струмка, де вона полюбляла пірнати. Я захопив із собою дві оленячі шкури — щоб ми не лежали на голій землі.
— Вони мають такий запах, ніби їх зняли нещодавно, — сказала Еллен. — Це справді так?
— Еге ж. Я вбив цих оленів кілька тижнів тому.
— Мій маленький дикуне!
Її тіло вкривали яскраві сонячні зайчики; вона лежала, широко розкинувши ноги й випроставши руки. Повівав прохолодний вітерець, але камені під нами були теплі. Угорі похитували зеленими гілками кипариси; дуби ще не поспішали розпускати листя, і тому де-не-де можна було побачити клаптик блакитного неба. Така чудова погода була вже місяць поспіль і мала тривати аж до літа. Мені таке життя видавалося досить непоганим.
— Ти коли-небудь до мене спала з іншими чоловіками? — порушив я мовчанку.
— А ти чоловік?
— Гадаю, що так.
— Чоловікам завжди треба це знати.
— А що в цьому дивного?
— Ти хочеш правдивої чи зручної відповіді?
— Правдивої.
— Ти мій перший коханець. І ніколи я ще не почувалася так добре, як під час сексу з тобою.
Я миттю зіп’явся на рівні ноги.
— Пробач, — мовила вона. — Ти ж наполовину команч, і я гадала, що тебе таке не хвилює.
— Так і є…
— То ходи сюди.
Вона поманила мене рукою, і я знову ліг поряд із нею. Ми трохи помовчали, а тоді вона сказала:
— Знаєш, а я іноді так боюся збожеволіти, що ладна віддатися майже будь-кому, аби мені трохи полегшало. Навіть Генрі…
— Козі зрозуміло, що тебе за таке лінчували б.
— За чорношкірого — звичайно. А знаєш, чому він боїться навіть поглянути на мене зайвий раз?
— Та він же… негр.
— Так, але він жодного разу не глянув на мене як на жінку. Йому ж бо добре відомо, що його повісили б за близькість зі мною. Тож він боїться мене — навіть більше, ніж Роя, мого чоловіка. Якби ти тільки знав, як мені це остогидло!
На якийсь час запала тиша.
— Якщо я колись і повернуся до Англії, — додала вона потім, — то саме через це.
Я присунувся ближче до Еллен, закинув на неї ногу й із легкістю опинився всередині. Аж раптом щось змусило мене зупинитися й обійняти її. Але вона хотіла, щоб я далі робив свою справу. Після всього її зморив сон. А я сів поряд, довго ще спостерігаючи за тим, як тече, перестрибуючи, через камені, струмок. І слухав його веселе дзюркотіння, а ще — нескінченні співи пересмішника.
Згодом я теж заснув. Прокинувся вже ввечері.
— Коли повертаються з Остіна Сесилія та Генрі? — спитав я.
— Гадки не маю… — промурмотіла Еллен.
— Нам краще вдягтися.
Вона вдала, що не почула мене. Я задивився на її довге, де-не-де посріблене сивиною волосся, що розсипалося по всій оленячій шкурі довкола неї.
— Вони ж можуть і до Мексики втекти, якщо ти так часто відсилатимеш їх геть, — мовив нарешті я.
— Це було б просто чудово.
— Ти ж знаєш, що їм про нас усе відомо?
— Дуже сподіваюся, що це не так.
— Але це так.
— Що ж, тоді готуйся до того, що Рой застрелить нас обох.
— Вони йому не розкажуть.
— Чому це?
— По-перше, тому що ти їм подобаєшся більше, ніж він. А, по-друге, це ж негри.
— То й що?
— Ти все чудово розумієш, — пробурчав я, спостерігаючи за тим, як вона вдягає свою спідню білизну.
— Боюся, що ні.
Я знав, що маю рацію, проте все одно розсердився.
— Якщо суддя тобі не подобається, чому б тобі просто не піти від нього?
Вона лишень головою похитала.
— Облиш, це не так важко, як здається, — наполягав я.
— Ще скажи, що ми могли б утекти разом.
— І могли б…
— Ти не розумієш, що кажеш, дорогенький мій.
Еллен зачесала волосся назад, закрутивши його у вузол, а тоді — відкрила свою сумочку.
— Мабуть, ти вважаєш мене істотою, нижчою за себе, — мовила вона, склавши два пальці у вузеньку щілинку. — От на стілечки, але нижчою. Чи не так?
Я знизав плечима.
— І ти маєш-таки рацію, — говорила, виймаючи із сумочки лауданум. — Хочеш?
— Та… ні.
— От і молодець.
Еллен попрямувала до міста. А я перечекав близько півгодини й подався за нею, помітивши перед цим ланцюжок чиїхось слідів неподалік.
Породисті коні Вілберґера вже добре знали мене, тож це й крадіжкою назвати не можна було. Що ж до Тома Віппла, він у конях не тямив анічогісінько, а вони — не дуже-то й уподобали його: коли я вперше зайшов разом із ним до стайні, він мало не отримав удар копитом у голову. Підсадивши його нарешті в сідло, я всівся позаду нього.
Коли ми повернули коня на місце, Віппл був на сьомому небі від щастя й без упину про це торочив. Продираючись потім разом із ним крізь лісову гущавину (він ішов попереду), я подумав, що вляпатися в якусь халепу для нього буде зовсім не складно.
Минуло кілька днів, і я переконався, що мав рацію: цей телепень спробував поцупити коня (бельгійського важковоза) у своїх сусідів, а отримав постріл із дробовика.