Син - Філіп Майєр
Скільки їй років? Певно, тридцять три чи тридцять чотири. Та ні — минуло ж іще два роки… Мені вона запам’яталася вродливою дівчиною — низенькою, з чудовими карими оченятами. А тепер я дивився в обличчя жінці, яка на вигляд була не молодшою за свою матір. До того ж враження посилювалося через те, що її зламаний ніс неправильно зрісся.
— Я навідалася до свого будинку, — вимовила тим часом вона, — бо думала, що там досі лежить моє свідоцтво про народження. На кордоні ж не вірять, що я маю американське громадянство.
Я відвів від неї погляд, подумавши, що її вимова — вона ж чотири роки провчилася в жіночому коледжі — аж ніяк не відповідає зовнішньому вигляду.
— Із цим, напевно, були проблеми, — промимрив я, маючи на увазі пошуки свідоцтва про народження.
— Авжеж.
Ніяк не наважувався подивитися їй у вічі.
— Я дуже голодна, — мовила тим часом вона. — На жаль…
Підвести на неї погляд досі не вдавалося. Запала тиша, і я зрозумів, що вона чекає на мою відповідь.
— Краще зайду до Рейнолдсів, — почувся нарешті її голос.
— Ні, — вичавив я із себе. — Заходь, я тебе нагодую.
Ці два роки вона прожила в Торреоні — у домі свого двоюрідного брата. Він був карансистом, і якось до його будинку вдерлися вілісти. Господаря вони вбили, а його дружину та Марію — жорстоко відлупцювали, а може, скоїли й дещо гірше — я не знаю напевне, бо не допитувався. Сякі-такі гроші, що вона мала, закінчилися вже давно, і тому їй довелося місяць промучитися на вулиці. Нарешті вона вирішила, що їй нічого не залишається, крім як повернутися сюди. Під час своєї розповіді вона кілька разів наголосила на тому, що має американське громадянство. І я щоразу відповідав, що добре про це пам’ятаю. Та не казав, звичайно ж, що в неї на обличчі написано «мексиканка» і з цим нічого не вдієш.
Я висловив Марії свої співчуття стосовно загибелі її рідних, утім, таки нічого не казав — вона-бо сприйняла б таке (цілком справедливо!) як знущання. Ми зайшли до кухні, де я знайшов боби, карне асада, і ще — тортильї, які спекла Консуела. Руки в мене тремтіли, та я, вдаючи спокій, узявся підігрівати боби. Але зосередитися на цьому так і не зміг — відчував-бо, як Марія, стоячи просто за моєю спиною, свердлить мене поглядом. Звісно, боби почали підгорати, і тоді вона, відштовхнувши мене, сама взялася за цю справу. Я всміхнувся до неї — мовляв, нікудишній із мене кухар, — але на її обличчі не з’явилося й тіні усмішки. Доки розігрівалися боби, Марія нарізала помідорів, цибулі й перцю, а тоді — перемішала все це.
— Вибач, але я дуже-дуже голодна.
— Розумію. Підіймуся поки що нагору — у мене там є справи.
Вона кивнула, проте доки я не пішов — навіть не торкнулася їжі.
І все так само свердлила мою спину поглядом, коли я розвернувся, щоб піти.
Я зайшов до свого кабінету й сів у крісло, почуваючись так, ніби з мене висмоктали всі життєві сили… Уся енергія, яку я мав замолоду — зокрема, коли навчався в університеті, — розбилася на друзки об стіни цього дому. Я мало не зателефонував шерифові, щоб той приїхав і забрав звідси Марію. Але що б я йому сказав? Що такого вона зробила? От ми — багато чого їй заподіяли: повбивали її рідних, спалили будинок, загарбали землю… Це їй слід було б викликати шерифа, щоб розправитися з нами… або ж прийти сюди разом із сотнею озброєних чоловіків.
Раптом я подумав: а чи не вибратися мені крізь вікно на дах тераси, щоб стрибнути звідти на землю (там же висота — якісь п’ятнадцять футів!), а тоді — побігти геть і ніколи не повертатися сюди?
Інакше — що мені залишається? Тільки чекати, доки сюди прийде мій батько — чи, радше, Ніл Ґілберт — і, завівши Марію кудись у кущі, покладе край існуванню родини Ґарсія. Я чітко побачив перед собою мертвого Педро, поряд із яким лежить мертва Лурдес (на її щоці — кривава сльоза). На підлозі — мертва Ана: голова відхилена назад, рот широко розтулений, наче вона й після смерті намагається кричати.
Необхідно все сказати Марії. Треба, щоб вона знала: я зробив тоді все, що тільки міг. А може, вона це бачила? Я ж тоді став між двома лініями вогню, щоб зупинити цих людей. Та вони все одно кинулися стріляти… Треба відвезти її до лікарні в Каррізо — чи туди, де зареєстрували її народження, — а ще допомогти з документами; треба поводитися з нею ввічливо, але рішуче: їй-бо в цьому будинку не місце. Відчинивши свій сейф, я вийняв звідти дві тисячі доларів та й поклав їх до кишені.
Марія сиділа на кухні й зрізала шкірку з манго.
— Що ти плануєш? — спитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога м’якше.
— З’їсти цей фрукт. Якщо ти, звісно ж, не заперечуєш.
Я промовчав.
— Ти пам’ятаєш, як ми сиділи в нас на терасі? — вимовила вона після паузи.
Ніж зісковзнув, порізавши їй пальця. Та Марія, не звернувши на це ані найменшої уваги, чистила собі манго й далі.
— Принести бинта?
— Ні, дякую, — мовила вона, висмоктавши кров із порізу.
Я відвів від неї погляд і став роздивлятися стіл, а потім — стелю. А тоді побачив, що Марія, низенько опустивши голову — обличчя зовсім не було видно, — уся тремтить… Що я міг зробити? Що міг сказати, щоб вона не сприйняла це як знущання над нею?
Нарешті я підвівся, аби покласти брудні тарілки до раковини.
— Я розумію, що не повинна бути тут, — почувся її голос.
— Усе гаразд…
— …чого не скажеш про мого двоюрідного брата.
— Може, у тебе залишилися ще якісь родичі?
— Окрім Хосе й Чіко — нікого. Я дуже хотіла би сподіватися, що їх уже немає на світі. Та, на жаль, вони живучі, мов ті гадюки.
Звісно, я знав, як учинила б у цій ситуації будь-яка нормальна людина. Ми надавали притулок давнім друзям і знайомим полковника — стариганам-пастухам, які або не мали родичів, або ж мали, та їм було байдуже до цих древніх дідів. Десятки таких доживали свого віку в помешканнях для наших робітників, розділяючи трапези або з ними, або ж із нами (це якщо для полковника вони були близькими друзями). Але Марія —