Макуха - Дмитро Чобіт

В інтерв'ю виданню «Главред» Юрій Луценко похвалився: «У країні є чотири кандидати, сказав я Вікторові Андрійовичу. Мене запитали, хто четвертий». — «Ви?» — перепитав журналіст. — «Ну, я не буду вам уточнювати, я не настільки амбітний». Хоча Ю. Луценко і заявив, що він не амбітний, але ці якості з нього пруть із усіх боків. Для прикладу можна взяти хоча б початок книги Андрія Кокотюхи «Юрій Луценко. Польовий командир» (Харків, Фоліо, 2007). Ось як починається це видання: «Мені 42 роки, а після того, як ти станеш президентом, вище йти нікуди. Я б не хотів, як Кравчук, поливати троянди та намагатися розповідати казки своїм виборцям у 50», — сказав Юрій Луценко в інтерв'ю газеті «Без цензури» 1 лютого 2007 року. Ось так, чоловік ще навіть не став кандидатом у президенти, а вже переймається, чим буде займатися, коли закінчиться другий термін його повноважень на посту глави держави! Цікавий хід думок. Однак виникає запитання: чи, бува, не затісно двом претендентам на президентське крісло в одній бютівській команді? І якщо ні, то невже кавалер не поступиться дамі? Зрештою, у Ю. Луценка тепер і вибір відсутній — крім великих амбіцій, за його плечима нічого достойного нема. Це засвідчує увесь його життєвий шлях, головні віхи якого ми коротенько викладемо нижче.

Народився Ю. Луценко в 1964 р. у сім'ї партійного функціонера радянських часів. Його батько Віталій Іванович Луценко з 1966 р. працював на керівних посадах у КПРС — другим і першим секретарем Рівненського міськкому КПУ, а з 1986-го по 1991 р. — другим і першим секретарем Рівненського обкому КПУ. Після відміни рішення про заборону КПУ батько обирався секретарем ЦК КПУ; за списком цієї політичної сили у 1998 р. він був обраний народним депутатом України. Так що треба думати, Юрій Луценко виховувався у традиційному комуністичному дусі, і це не могло на ньому не позначитися.

Закінчивши у 1989 р. навчання у Львівському політехнічному інституті, Ю. Луценко отримав посаду начальника цеху військового заводу у Рівному, директором якого був Роман Василишин. Після того, як Р. Василишина у 1994 р. призначили головою Рівненської облдержадміністрації, своїм заступником він взяв молодого Ю. Луценка… Так Юрій Віталійович без жодного адміністративного досвіду опинився на високій обласній посаді і сидів у кабінеті, де раніше працював батько. Взагалі-то батько відіграв значну роль у поступі по владній драбині сина. Як згадував колишній Голова Верховної Ради України Олександр Мороз, батько Юрія особисто просив його взяти шефство над сином. «У мене були хороші стосунки з його батьком, — говорив О. Мороз. — За кілька місяців до відходу з життя він зайшов до мене і попросив: мовляв, знаєте, в Юри такий характер, візьміть над ним шефство» [173]. Це було у 1999 р. Саме після цієї розмови О. Мороз і взяв Юру до себе на посаду помічника-консультанта народного депутата України.

Вперше широка громадськість дізналася про Ю. Луценка, коли він 21 листопада 2000 р. включав магнітофон на знаменитій прес-конференції О. Мороза з приводу записів Миколи Мельниченка. На мітингах і демонстраціях протесту, які розпочалися після цього, Ю. Луценко став мегафонним глашатаєм та проявив себе досить вправним, дотепним і вмілим організатором вуличних акцій. Це, безумовно, був його зоряний час і пік популярності, тому цілком логічним стало включення Юрія Віталійовича під № 3 у список Соціалістичної партії Україні на парламентських виборах 2002 р. У Верховній Раді України 4-го скликання Ю. Луценко запам'ятався тим, що вручив рогозяні капці Президенту України Л. Кучмі під час його виступу з парламентської трибуни.

Але найбільше Ю. Луценко став відомим у дні Помаранчевої революції, він йшов на чолі колон демонстрантів, разом з Ю. Томенком керував головною сценою Майдану. Практично ці дві особи й визначали, хто, коли і за ким буде виступати перед мікрофоном на сцені Майдану. Цей майданчик тоді перебував у центрі уваги не лише України, а й цілого світу.

Після перемоги Помаранчевої революції Президент України В. Ющенко чомусь призначив Ю. Луценка за квотою соціалістів міністром внутрішніх справ. Перебуваючи на цій посаді, Юрій Віталійович у 2006 р. балотувався у Верховну Раду України за списком СПУ (№ 3). Проте після того, як фракція соціалістів разом із комуністами і регіоналами створила Антикризову коаліцію, Ю. Луценко засудив дії О. Мороза та перейшов до В. Ющенка, при цьому він публічно заявив, що за жодних обставин не буде працювати в уряді В. Януковича. Мабуть, він швидко передумав, бо незабаром успішно працював під його керівництвом і не раз позитивно оцінював діяльність Віктора Федоровича. Але регіонали чомусь незлюбили Ю. Луценка, і він змушений був піти у відставку. І знову розпочав критику В. Януковича.

На тлі загального невдоволення і розчарування суспільно-політичною ситуацією в Україні після Помаранчевої революції відставний міністр внутрішніх справ Ю. Луценко заявив, що йому перешкодили навести лад у державі, і тому він створює «Народну Самооборону». Наразі невідомо, яким чином ця структура забезпечувала самооборону народу, та сам факт її існування став запорукою творення нового політичного блоку — «Наша Україна — Народна самооборона». Першим номером нового політичного проекту став Ю. Луценко. Він очолював його і до часу написання цих рядів.

Лідери найбільших політичних сил завжди привертають посилену увагу суспільства, тому їхня репутація має бути бездоганною. Проте Ю. Луценко був далекий від розуміння цієї простої істини і, за великим рахунком, став тим, хто чи не найбільше підірвав довіру людей до блоку «Наша Україна — Народна самооборона» на дострокових парламентських виборах 2007 року.

Головними у передвиборчій кампанії, очолюваного Ю. Луценком блоку НУНС, стали гасла боротьби з депутатськими пільгами, привілеями і недоторканністю. Це був звичайний популізм, бо, по-перше, позбавлення ефемерних пільг і недоторканності депутатів аж ніяк не могло вирішити насущних питань розвитку економіки держави і поліпшити стан справ із злочинністю, а по-друге, після 2002 року Верховна Рада України перетворилася на своєрідний бізнес-клуб найбагатших людей, яким пільговий проїзд у метро, трамваї