На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Чому неохоче бралися за впровадження дуже раціональної системи впорядкування землі? Відповідь дуже проста. По-перше, система «Торенс» розтаємничує землю. І ось чому. У нас по всій Україні і на кожному кроці голови колгоспів жонглювали землею як хотіли: засіяв жита 150 гектарів, показав у звітах 100, урожай з 150 гектарів показав як урожай зі 100. Виходило, що гектар дав, наприклад, не 15 центнерів, а 20 центнерів жита — це найбільший урожай у районі. Чия заслуга? Голови колгоспу й агронома. Їх хвалить районна влада, про них пишуть у газетах як про передовиків сільськогосподарського виробництва. Другий голова колгоспу проробив ту ж операцію з картоплею і урожай з 300 гектарів подав у звітах як урожай з 200 гектарів. Третій переорав землю вздовж шляху і захисну смугу використовує як орну землю, четвертий розкорчував кущі й купини вздовж річки. За документацією колгосп має одну кількість орної землі, а в дійсності використовує значно більше. Для голови колгоспу байдуже, що він нищить річку й псує довкілля. Для нього важливо вислужитися. І якщо не виходить способом чесного підвищення врожайності, то можна способом шахрайським. Система «Торенс» кладе цьому край: уся сільгосптериторія України вкладається картами в комп’ютерну систему, що поширена по всій Україні, і в кожному районному центрі будь-який громадянин може на екрані побачити ту площу, яку він хоче, причому з усіма її фізичними й хімічними характеристиками.
Система реєстрації землі довела свою високу ефективність в умовах приватного сільськогосподарського виробництва. Не обов’язково необмежена приватна власність на землю, але обов’язково з правом купівлі-продажу землі, а отже, правом застави, дарування і т.ін.
Ця система для селян вигідна, бо якби чоловік хотів переселитися з однієї області в іншу і замість сіяти льон захотів би сіяти пшеницю чи ще якось перекваліфікуватися, то за допомогою комп’ютера свого району він може знайти собі в межах України найбільш підходящу площу відповідно до своїх планів і свого гаманця.
Запровадження системи «Торенс» зруйнувало б украй безгосподарну феодальну систему теперішнього сільського господарства, вивело б селян з-під необмеженої влади голів колгоспів і надало б можливість активним селянам (або й людям міста, які захотіли б зайнятися якимось сільськогосподарським виробництвом) створити свої одноосібні господарства за своїми уподобаннями. Україна справді швидко б розв’язала продовольчу проблему. На експериментальне впровадження цієї системи в одному з районів Івано-Франківської області канадський уряд виділив 1 млн. доларів. Для проектування та деяких початкових витрат уряд провінції Альберта виділив півмільйона доларів. Для втілення в життя проекту на всій території України мало піти близько 70 мільйонів доларів. Для такої справи, як впровадження прогресивної системи реєстрації землі, це не велика сума, тим більше, що і в справі фінансування Канада сприяла б одержанню кредитів.
А втім, що добре для селян і України, те не добре для голів колгоспів, директорів радгоспів та їхніх слуг в органах влади. Справу затягнули й тихенько поховали. Тепер, коли я пишу ці рядки, вже літо 1996 року. Від березня 1993 року, коли проект уже був початий і на переговорах мова йшла про прискорення його реалізації, минуло три з половиною роки. Про проект уже ніхто не згадує, наче його й не було, — голови колгоспів перемогли! А як тій фірмі, що планувала в Україні працювати і вклала 1,5 мільйона доларів з надією щось заробити? А як тим українцям (а вони ж правують фірмою), що хотіли допомогти своїй батьківщині? Вони колись боролися за самостійність України, опинилися в Канаді, мріяли і робили, що могли, для розширення національно-визвольного руху, і коли Україна стала незалежною, вони кинулися їй допомагати. А вона… плюнула їм в обличчя. Вони перетерплять. Мовчки, плачучи в душі, перетерплять. А їхні канадські колеги, яких не гріє українська кров, — як вони поставляться до такої поведінки України?
Для них це не голови колгоспів, не якісь там фрагменти України, для них це — Україна, бо вони домовлялися з урядом, їх заохочував посол цієї держави. Що вони думатимуть (і казатимуть!) про нас?
Невже ми хочемо створити про себе в чужинців образ неорганізованого, некультурного хамського народу? Невже ми думаємо, що фірма, яка змарнувала на нас два роки часу й півтора мільйона доларів, захоче з нами мати справу хоч коли-небудь? Та вона десятому закаже!
Як же ми думаємо жити у світі?
* * *
В Едмонтоні я познайомився з чудовими людьми: професорами Петром Саварином та Зеноном Когутом, доктором Богданом Клідом і панею Галиною Клід, головою Альбертського КУКу Якутою і ще з багатьма добродіями. Подружжя Єндиків заслуговує на особливу згадку: батьки Христини Єндик — знані в Альберті українські патріоти, що заснували в Едмонтоні Архів-музей українського мистецтва. Слово «Архів» у назві цього закладу означає, що в ньому література посідає перше місце. У музеї я побачив багато рідкісних і дуже цікавих книг. Особливо мене вразила товста підшивка газети українців з Зеленого Клину 20-го року — яким дивом цей скарб опинився тут? Дивлячись на ті скарби, думав: і цього духовного багатства був позбавлений наш народ. Маємо багато розумних людей, які творили великі духовні скарби, а народ ними не міг скористатися! Звідки ж візьметься в народу національна свідомість, почуття причетності до української нації, гордість за свою націю, коли людина в очі не бачила усіх цих творінь своїх ідейних і духовних отців?
З березня в Калгарі провів переговори з двома нафтовими компаніями. Доктор Кіндій, член парламенту від округу Калгарі, був знайомий з керівництвом компанії. Я розповів їм про загрозливу залежність України від російської нафти та газу, і наші подальші переговори відбувалися в дусі пошуків найкращих способів допомоги Україні.
Як і в Едмонтоні, так і в Калгарі в середовищі підприємців українці становили майже половину. Це були люди похилого віку, вони знали історію боротьби ОУН — УПА і добре розмовляли українською мовою, а також люди середнього віку, що народилися в Канаді і часто зовсім не розуміли української, але пишалися своїм українським походженням і любили далеку землю своїх батьків. І в цих перетрактаціях, і загалом у Канаді вельми часто траплялося, що
