На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

«До 75-х роковин проголошення незалежності УНР.

Не забуваймо минувшини: вона навчить нас краще розуміти сучасне і допоможе будувати майбутнє.

Шановні духовні отці!

Шановні канадські гості!

Шановні пані і панове!

Вітаю вас із 75-ою річницею знаменної дати 22 січня 1918 року, дати проголошення незалежності Української Народної Республіки!

Сьогодні наш народ 75-й раз відзначає проголошення IV Універсалу, що став юридичним актом відродження Української державності.

Цікава доля нашого народу.

У найдавніші часи він перший приручив коня і тим самим дав людству додаткову силу для праці та можливості виживання.

Освоїв культуру хліборобства і вже за 500 років до християнської ери став постачальником пшениці Еліністичній Греції.

Організував скіфську державу і залишив з тієї доби для людства чудові зразки золотих прикрас.

Прив’язавшись до землі на ціле тисячоліття раніше від багатьох інших народів, наші предки стали загатою на шляху навали східних кочівників на Європу.

На зміну династії Кия приходить Княжа доба, що приймає християнство, споріднюється з королівськими дворами Західної Європи, швидко поширює освіту, освоює нові методи будівництва I просувається до вершин людського розвитку.

Україна має вигідне географічне положення на земній кулі, багаті поклади корисних копалин і родючі землі. Географічна незахищеність національної території впродовж усіх попередніх століть становила потужний чинник формування національної долі.

Як народ хліборобський, ми були роззосереджені по землі і вросли в неї. Вростання в землю давало силу, проте часом заважало швидко зібратись для захисту від ворога.

Хліборобський спосіб життя зробив нас індивідуалістичним народом, що звик усе робити за своїм розсудом і понад усе цінувати свою індивідуальну незалежність. Проте цей же індивідуалізм в умовах недостатньої консолідованості заважав створенню сталих централізованих систем управління і послабляв державність або й зовсім призводив до її втрати.

З татарської навали, литовського домінування та польської окупації народ поступово звільнявся за допомогою розширення і зміцнення козаччини. Перемоги козаків стають джерелом патріотичного натхнення, що одних спонукає брати шаблю до рук і рушати на Січ Запорізьку, а інших — творити пречудові пісні й розносити їх, супроводжуючи бандурою, по широких просторах України.

Від Переяславської угоди (1654 р.) до скасування Гетьманщини (1764 р.) минуло 110 років. Понад століття потрібно було Російській імперії, щоб приборкати Україну. У XIX столітті російським імператорам здавалося, що Україна вже ніколи не встане з колін і вони пануватимуть у ній вічно. Та надійшов 1917 рік, і Україна знову повстала!

27 лютого 1917 р. вибухнула демократична революція у столиці імперії Петрограді.

Цар Микола зрікся престолу.

5–7 квітня 1917 р. у Києві проведено Український національний конгрес з участю близько тисячі представників різних організацій і партій. Він обрав Центральну Раду на чолі з М. Грушевським.

22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Україну самостійною державою.

Україна хотіла мирних взаємин з Росією, як і з іншими сусідами, на справедливій основі: на основі володіння своєю землею і права вирішувати свої національні справи за власним розсудом.

На жаль, на миролюбний заклик України російські шовіністи відповіли ультиматумами, збройним наступом І загарбали Україну.

Широкий потік слів російської публіцистики про любов до України та свою доброзичливість через буцімто однаковість слов’янського походження українців і росіян, близькість мов та всіх інших інтересів у черговий раз виявився демагогічним туманом і брехнею: російські шовіністи не мали таких почуттів, ними керували жадоба до наших багатств та прагнення до розширення меж імперії.

Програвши у війні з Росією 1917–1920 рр., український народ не припинив боротьби за самостійність. Усі 70 років існування Совітського Союзу становили безперервний ланцюг напружених намагань з боку імперського керівництва четвертувати, асимілювати, знищити українську націю.

Шкода, що наші діди і прадіди не зуміли зберегти незалежності Української Народної Республіки, проголошеної 75 років тому.

Ці 75 років могли б бути зовсім інші: в Україні збереглася б демократія і свобода економічної діяльності. Не було б колективізації, не було б голоду, не було б русифікації і тотального плюндрування нашої культури, віри і традицій. Нація розвивалася б своїм природним шляхом, розгортаючи інтелектуальний потенціал та використовуючи українські природні ресурси на користь свого народу.

Чому не зберегли Української Народної Республіки?

Не зберегли тому, що в бурхливі події Першої світової та громадянської воєн вступили з низькою свідомістю, і багато здібних провідників пішли служити не інтересам України, а різним комуністичним і анархічним химерам.

Чи не повторить тепер нація помилок 17–20-х років, зруйнувавши самостійність на другому-третьому році існування?

Чи вміє нація вчитись на помилках минулого?

Далебі, вміє. Ось приклади.

Коли Григор’єв не виконав наказу Петлюри, Петлюра спрямував проти нього 50-тисячне військо. Григор’єв мав приблизно стільки ж. Зав’язався бій між своїми, в результаті якого залишилась в живих лише половина війська. А коли б ці дві половини виступили проти більшовицьких загарбників?

Це сталося у період перших національно-визвольних змагань XX сторіччя. А ось як вчинили в добу других змагань, коли Бульба (Боровець) відмовився підпорядкувати свої збройні загони проводу ОУН-УПА: до Боровця спрямували митрополита Мстислава на переговори. Перший раз переговори не закінчилися згодою. Спрямували вдруге і таки розв’язали суперечку без пролиття крові.

Другий приклад.

У час революції і війни проти російських загарбників побіч з легальною армією УНР створювалось десятки збройних загонів.

Політичні партії часто не доходили згоди і не використовували механізму вироблення спільних рішень, у результаті чого патріотичні самостійницькі сили роз’єднувалися нагорі політично, а нанизу збройні загони, не об’єднані командуванням і не підпорядковані єдиній волі, рубали один одного шаблями. Не об’єдналися для захисту самостійності, втратили державу і знову потрапили на 70 років у неволю.

У нашу добу і демократи, і комуністи пішли на компроміс, щоб уникнути громадянської війни. Комуністи зі страху перед розправою з