Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Сирену, встановлену на щоглі посеред табірного майдану, було чути по всій території табору. Її гудки правили за умовний сигнал для проведення тих чи інших заходів. Так, наприклад, один довгий гудок означав загальне шикування (звичайно на ранковий та вечірній аппелі або у випадку, коли в якомусь блоці чи робочій команді не дорахувалися одного чи кількох в'язнів); два коротких сповіщали про формування робочих команд і відправку їх на роботу. Здебільшого така команда подавалася після ранкового аппеля. Короткі часті гудки означали оголошення блокшпери. Після кожного сигналу сирени команду повторювали ще й голосом. Десятки спеціальних посильних бігали по табору й на все горло вигукували ту чи іншу команду. Її підхоплювали блокові й капо. Блокові, які не хотіли надривати своїх горлянок чи не мали гучного голосу, як, наприклад, наш Пауль, за миску баланди наймали спеціальних крикунів. Такі щасливчики заробляли собі харчі лудженим горлом. У кожному блоці, у кожній команді були свої крикуни.

Наш блок був карантинний, «виконавчий», в'язнів із нього на роботу не ганяли. Тільки в окремих випадках звідси брали поповнення в деякі команди, взамін тих, хто вже остаточно охляв. Через те на ранковому аппелі Пауль тримав карантинників у строю доти, доки всі робочі команди не виходили за ворота табору.

Так було й цього разу. Та ось прибіг мордатий капо Адольф із нарукавною пов'язкою, на якій було написано «штрафна № 1». Ще здалека він закричав: «Пауль! Десять гефтлінгів, швидко!»

Плюгавий Вацек подав команду штрафникам вийти із строю. Мене і ще дев'ятьох в'язнів із нашого блоку Адольф погнав на центральний аппельплац, де саме формувалися арбайтскоманди і де вже стояла штрафна команда № 1. По дорозі Адольф почастував кожного з нас гумовою палицею за те, що не могли бігти так швидко, як йому хотілося.

Аппельплац уже заповнили колони в'язнів.

— Арбайтскоманди, за порядком номерів на вихід кроком руш! — скомандував рапортфюрер, і одразу все заворушилося. Оркестр заграв бравурний марш. До прохідної одна за одною рушили арбайтскоманди. За брамою їх приймав конвой і вів на роботу.

Освенцімський оркестр — одна з найнезбагненніших примх гітлерівських бузувірів, витівка самого обер-ката Гіммлера. Оркестр складався із сотні музикантів-віртуозів, вивезених в Освенцім із столичних театрів окупованої гітлерівцями Європи. Він грав щодня, коли арбайтскоманди вирушали на роботу і поверталися з роботи, а також під час екзекуцій і страт. Музиканти цього оркестру створили на замовлення самого Гіммлера унікальну мелодію — «Танго смерті», яка дуже сподобалася шефу гестапо. «Танго смерті» виконувалось тільки під час страт та масових екзекуцій. На Нюрнберзькому процесі ноти цього сатанинського танго, під звуки якого було страчено тисячі людей, правили за речовий доказ. Щоб перешкодити поширенню мелодії як танцювальної музики, ноти за ухвалою Трибуналу знищили. Тим часом уже в повоєнні роки авторові цих нотаток не раз доводилося чути бездарні підробки сумнозвісної мелодії, їх видавали за справжнє «Танго смерті». Насправді ж вони нічого спільного не мали з мелодією, яку мені довелося чути свого часу в Освенцімі. Спритні ділки в гонитві за бізнесом не зупинилися перед наругою над світлою пам'яттю мільйонів жертв фашизму. (Музиканти Освенцімського оркестру всі до одного були розстріляні есесівцями в останні дні існування табору — в січні 1945 року).

Треба сказати, що на прохання комендантів інших концтаборів Гесс передав їм ноти «Танго смерті»; і там його також виконували під час масових страт і екзекуцій, зокрема в Янівському і Хелмському концтаборах. В інших таборах смерті були свої «гімни» й улюблені мелодії. Так, наприклад, у Маутхаузені під час страт виконувалася мелодія німецької пісеньки «Кохана, ми зустрілися знову». Я й досі не можу збагнути, як в есесівців уживалися садистська жорстокість і суто німецька сентиментальність, любов до чистоти, квітів, музики, жалісливих пісеньок…

Нас ведуть дорогою, якою вчора везли в табір. Я впізнавав ті місця, зриті канавами, де напередодні працювали тисячі в'язнів. Обабіч дороги через кожні 200–300 метрів лежали складені на купи лопати, кайла, відра, стояли тачки. Робочі команди займали свої місця, розбирали інструмент і починали роботу. Нашу команду повели трохи далі, на дільницю, де проходила нова дорога, що з'єднувала Освенцім-І з Біркенау.

Освенцім було побудовано на болотистій місцевості. У літній день тут стояла несамовита спека, а вночі й ранками тягло прохолодою, болотяною вогкістю. Сонце ще не встигло піднятися, і в повітрі носилися цілі хмари мошви. Птахів ми тут не бачили, вони уникали цих гиблих місць.

Ми йшли, заточуючись від слабості, притримуючи один одного. Багато хто не сподівався повернутися живим до табору. Опущені плечі, в очах кожного — згусток болю. У нашій штрафній колоні був цілий інтернаціонал — росіяни, поляки, чехи, євреї, цигани, французи, датчани, угорці, югослави, латиші, навіть кілька німців. І всі виснажені до краю.

Обіруч дороги лежали мертві, випалені села, а попереду, скільки око сягає, — пагорбиста місцевість, якою гадючилася незакінчена дорога рабства і смерті.

Нас привели на заболочену дільницю, роздали лопати, відра і наказали копати канави та розширювати вже викопані. Канави були заповнені болотною рідиною, доводилося, стоячи по коліна в драговині, черпати її лопатами та відрами й відносити метрів за п'ятдесят. Одні стояли в канаві й наповнювали відра, другі носили їх, треті возили тачками пісок і щебінь. Неподалік розташувалася есесівська охорона, озброєна автоматами. Безпосередньо за роботою наглядали капо і п'ять форарбайтерів — бандюги один в один. Вони походжали вздовж канави і гумовими палицями підганяли тих, хто, на їхню думку, працював не досить ретельно.

Була сьома година ранку. Лайка і крики наглядачів, глухі удари гумових палиць, зойки в'язнів, чавкання болота рвали ранкову тишу. Робота щойно почалася, а мені вже ломило спину і гуло в голові від утоми. Це була безглузда первісно-тяжка праця, розрахована на цілковите виснаження людського організму. Робочий день штрафних команд тривав чотирнадцять годин з однією перервою на сорок п'ять хвилин. Її оголошували ударом гонга о дванадцятій