Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Іди сюди! — покликав есесівець.

У відповідь — ідіотський смішок.

— До мене! Шнель!

Божевільний, піднявши лопату над головою, кривляючись і змовницьки підморгуючи, пішов до начальника конвою.

— Кинь лопату! — наказав той, але в'язень залишив без уваги цей наказ і сунув на есесівця. Тому вже було не до жартів. Він вихопив із кобури пістолет, та капо випередив постріл: ударом лома він перебив нещасному руки. Той упав у болото й почав качатися, плачучи і сміючись одночасно.

— Дайте вірьовку! — розпорядився унтершарфюрер. Один з есесівців дістав із свого ранця довгу тонку мотузку. Божевільному зв'язали ног й потягли до сосни, на якій усе ще сидів в'язень і вже не кричав, а хрипів: «Я — мавпа!»

Адольф перекинув один кінець мотузки через товсту гілку, після чого божевільного підтягли ногами вгору, а головою вниз. Потім капо розгойдав підвішеного, а сам відійшов убік. Тим часом начальник конвою забився з одним із есесівців на пляшку вина, що він трьома пострілами з відстані двадцять кроків прострелить череп в'язневі, який гойдався, наче маятник. Поцілити в рухому мішень було не так просто, тим більше, що божевільний звивався в корчах. Я давно вже помітив, що в есесівців завжди був підвищений інтерес до стрільби по рухомих цілях.

Унтершарфюрер відміряв даадцять кроків, став у картинну позу впівоберта до в'язня і почав цілитись, упиваючись своєю владою над беззахисною людиною. Негідник явно хизувався перед колегами, про це свідчили і його поза, і жести, і вираз обличчя. Його ніщо не бентежило: ні можлива кара за вчинений злочин, ні муки сумління. Сам фюрер брав на себе відповідальність за злочини есесівських головорізів, він звільняв їх од такої «химери», як сумління. Що-що, а «Майн кампф» Гітлера і «Міф двадцятого віку» Альфреда Розенберга — ці дві біблії німецького фашизму есесівці знали назубок і не тільки знали, але й фанатично втілювали в життя ідеї своїх ідолів.

Унтершарфюрер виграв парі: трьома пострілами він розчерепив в'язневі голову.

Я старався що було сили, та, видно, працював не досить інтенсивно, бо один із штрафників, які носили наповнені відра, мимохідь кинув мені: «Ворушись, якщо хочеш жити!» Летко сказати «ворушись», коли нестерпно болить кожна клітина твого тіла, коли тебе залишають останні сили. Я відчував себе смертником, який випадково затримався на краю могили. А тут іще, на лихо, унтершарфюрер і капо прямували в наш бік. Важке передчуття буквально паралізувало мене. Рясний піт заливає обличчя, стікає по тілу. Я вже чую голоси катів і боюся навіть глянути в їхній бік. Ось вони стали неподалік мене, закурили. Усім єством відчуваю, що їхні погляди зупинилися на мені. Увагу унтершарфюрера привернув, номер, нашитий на моїй куртці.

— Поглянь, Адольфе, — звернувся вій до капо, — у цього гефтлінга номер 131161. У нашій команді ще не було в'язнів з такими великими номерами.

— Це новенький. Я взяв його сьогодні з карантинного блока, — відповів Адольф.

— Кажеш, новенький, а бач, як працює. Метушиться, хоч толку ніякого з цієї метушні. А ще й росіянин.

— Зараз я його піджену…

— Стривай-но, я сам побалакаю з ним. Потилицею відчуваю, як до мене підходить унтершарфюрер. Руки й ноги терпнуть від страху. Несамовито калатає серце. Мене затоплює хвиля безнадії й відчаю.

— Гей, ти!

Я інстинктивно відсахнувся, забувши, що передусім треба поштиво зняти з голови мютцен. Есесівець сам зірвав його з мене і, відійшовши ближче до постенкетте[50] звелів мені підійти до нього. Залишаю лопату, виграбуюся з канави і з завмираючим серцем підходжу до унтершарфюрера. Наблизившись на відстань п'яти кроків, виструнчуюсь, чекаючи вирішення своєї долі. Катюга розумів мій стан і тому не поспішав. Він тримав у зубах тоненьку галузку й презирливо дивився на мене своїми холодними водянистими очима, наче на якусь комашку. У цьому погляді я прочитав свій вирок. Стою, помертвівши од страху, і відчуваю, як у мене під ложечкою повільно тане крига. Чомусь подумав, що незабаром обідня перерва, роздаватимуть баланду, а мене вже не буде. А я ж мріяв дожити до обіду, а потім і до вечора. Чому ж так сталося, що його вибір упав саме на мене?..

Унтершарфюреру набридло бавитися, він зібгав мій мютцен і кинув за лінію постенкетте.

— А тепер піди принеси свій мютцен!

«Все одно він мене пристрелить, то хай стріляє тут», — подумав я. Страх, який охопив мене в першу мить, раптом змінився на відчайдушну і злу рішучість.

— Іти за постенкетте я не маю права. Правила поведінки в'язня у таборі — закон для мене. Я хочу працювати! — твердо сказав я по-німецьки.

Есесівця вразило, що я розмовляю німецькою мовою. Він навіть припустити не міг, що така мізерна комашка може володіти його рідною мовою.

— Ах, он воно що! — сказав він глузливо. — Тільки-но попав у табір, а вже знаєш порядок.

— У таборах я давно, але ніколи не порушував встановленого порядку. Я хочу працювати!

— А чого ж ти, такий дисциплінований, потрапив у штрафну команду?

— Через непорозуміння.

— По шапку підеш?

— Ні. Я не маю права переходити лінію постенкетте.

— Альзо![51] — Унтершарфюрер вийняв з кобури пістолет і поставив його на бойовий взвод. В його очах засвітилися хижі іскорки. — Востаннє питаю: підеш по шапку?

— Не піду, бо не маю права! Ваше право вбити мене, моє право — померти, не порушивши встановленого законом порядку.