Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Вадим Якович Бойко народився 27 лютого 1926 р. в селі Селезенівці Сквирського району на Київщині в родині сільських вчителів.

 У травні 1942 р. під час облави у м. Сквирі був схоплений окупантами і вивезений на каторжні роботи до Німеччини. Шістнадцятирічний юнак сім разів утікав з концтаборів та в'язниць, однак безуспішно. За це був підданий тортурам у гестапівській катівні в Кракові і засуджений до страти. Завдяки щасливому збігові обставин уникнув розстрілу і потрапив до табору смерті Освенцім. Пройшов пекло гітлерівських концтаборів (Освенцім, Маутхаузен, Лінц та ін.), був активним учасником руху Опору.

Після визволення з неволі та лікування в госпіталі перебував у лавах Радянської Армії. У 1955 р. закінчив Київський державний інститут фізичної культури. Вчителював, працював викладачем у київських вузах. Нагороджений орденом “За мужність” (ІІІ ст.). Автор книжок “Слово після страти”, “Якщо на землі є пекло”, “Сповідь страченого”, “Незабутнє” розповідає про муки й страждання людей різних національностей в таборах смерті, про інтернаціональне братерство в'язнів, про їхню боротьбу з фашизмом. Твори перекладалися російською, угорською, словацькою, французькою мовами.

Літературний запис МИКОЛИ СИДОРЕНКА

З десятків мільйонів людей, кинутих фашистськими бузувірами до тюрем і таборів смерті, вижило небагато. З мільйонів закатованих і розстріляних чудом уціліли одиниці — випадкові обранці долі. Одним із них був я. Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові. Отже, я беру слово після страти.

Ще коли я митарствував по гітлерівських катівнях, коли мене безнастанно мордували і вбивали, я дав собі клятву: за всяку ціну вижити, вижити для того, щоб розповісти людям про страхітливі злочини фашизму.

Повернувшись на Батьківщину, я вирішив написати книгу. Вона народжувалася в муках. Я шукав гострі як бритва, нещадні слова і не знаходив їх. Тоді шматував написане й починав писати заново. А скільки разів бувало так: не встигши склепити повік, я прокидався, хапався за ручку і писав цілу ніч, а вранці, навіть забуваючи поснідати, йшов на роботу. З роботи поспішав додому, сідав за стіл і писав, писав до запаморочення. Так тривало довгі роки. Я свідомо зрікся усіх життєвих радощів і втіх. У мене немає сім'ї. Я не проводжу свого дозвілля так, як проводять його мільйони людей. Я став рабом свого нелегкого обов'язку перед загиблими.

Нині книга готова. Вона написана кров'ю мого серця. У ній немає ні вигаданих подій, ні вигаданих імен. Для багатьох читачів, особливо для молоді, те, про що я розповів даю, може здатися неймовірним, вигаданим. Але все це було. Попіл замучених стукає в моє серце. Це зобов'язує мене писати тільки правду.

Перш ніж розпочати свою сумну розповідь, хочу висловити сердечну подяку колишнім в'язням гітлерівських концтаборів, учасникам руху Опору — Логачову Павлу Антоновичу, Гайкові Петру Олексійовичу, Чернишову Михайлу Івановичу, Королевичу Валентину Архиповичу, Олексієнку Івану Петровичу, Янковському Михайлу Сергійовичу, Кравчуку Івану Кириловичу, Шевченку Петру Івановичу, Яцюку Анатолію Федоровичу, Рудас Ользі Іванівні, Сукало Валентині Романівні, Терещенку Івану Дмитровичу, Іскрі Дмитру Федоровичу, Сердюк Марії Яремівні, Мальованому Петру Федосійовичу, Збаржевському Борису Андрійовичу, Мартиненку Олексію Олександровичу, Смику Івану Йосиповичу, Козуниці Миколі Дмитровичу, Козлову Володимиру Никифоровичу, Коротун Марії Миколаївні, Вовку Степану Івановичу, Педану Анатолію Олександровичу, Стецюку Василеві Савовичу, Подолинному Івану Серафимовичу, Бондарю Василю Трохимовичу, Клименку Андрію Тимофійовичу, Кузьменку Гнатові Остаповичу, Ліщуку Дем'янові Кузьмовичу, Антоненкові Івану Кириловичу, Болотову Євгену Івановичу, Малюті Івану Максимовичу, Маслієнку Ігорю Петровичу, Романенко Наталії Йосипівні, Шрамкові Валентину Ксенофонтовичу, Гребенюку Павлові Федоровичу, Старинщук Валентині Терентіївні, Форись Ганні Гаврилівні, Дубнику Михайлу Ільковичу, Левчишину Парфену Васильовичу. Вони давали мені цінні поради, морально підтримували мене. Велике їм спасибі. Висловлюю глибоку подяку колективам і окремим громадянам, які прислали мені тисячі схвальних листів, відгуків на цю книгу.

Автор

Минуло тринадцять місяців відтоді, як мене, шістнадцятилітнього хлопця, схопили на вулиці українського містечка Сквири[2] і силоміць вивезли в Німеччину. За цей час я шість разів тікав, та, на жаль, ці втечі незмінно кінчалися невдачею. Я скрадався ярами, перелісками, вужем повз по чужій землі, пам'ятаючи, що найменша необережність могла коштувати мені життя. Перемагаючи сумніви і страх, уперто пробирався на схід і… знову попадався.

У тюрмах фашистського рейху втомлююче-одноманітно повторювалося одне й те саме: мене фотографували, брали відбитки пальців, допитували, мордували. За ці тринадцять місяців мені довелося побувати в тюрмах Лейпціга, Берліна, Франкфурта-на-Майні; Дрездена, Бреслау, Гінденбурга, Кройцбурга і Бойтена. І кожного разу після допитів та катувань мене відправляли в інший концтабір на «виправні» роботи.

Східний фронт вимагав