Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
— Скільки тобі років?
— Сімнадцять.
— Звідки ти?
— Із Сквири.
— Виходить, земляк. А я з Полтави. На ось, підкріпись. — Він подав мені шматочок чорного, як земля, хліба, наполовину з тирси і просяної потерті. — А плачеш даремно…
— А що ж мені робити? — схлипнув я, з вдячністю беручи хліб. — Понад рік поневіряюся по тюрмах і таборах, а кінця-краю не видно.
— Запам'ятай: відчай — ворог номер один. Будеш киснути — загинеш. Сльозами горю не зарадиш — треба боротись.
— Як же тут боротись? — простогнав я.
— Боротися можна й тут, але про це ми поговоримо в таборі, а зараз їж.
Я з вдячністю дивився на цю людину, яка враз стала мені близькою і рідною. Легко сказати, віддав свою пайку хліба, принесену, певна річ, з табору, бо тут хліба не давали. А ще глибоко в душу запали слова: «Треба боротися!»
У другій половині дня в нашій арбайтскоманді загинуло ще кілька в'язнів. Один, не стерпівши знущань, кинувся з лопатою на унтершарфюрера. Цей вчинок для есесівця був настільки несподіваний, що він з переляку дременув. В'язня одразу ж прошили автоматною чергою. При цьому випадково поранили ще двох, які носили відра. Їх тут же добили. Після цього випадку унтершарфюрер якось посірів і більше не підходив до нас.
День згасав. Згасали й наші сили, але ми відвоювали в смерті цей день, щоправда, надто дорогою ціною. Та все одно це немало важило, бо життя в'язнів штрафної команди вимірювалося днями…
Сонце кинуло на нас останні промені й пірнуло в ліс, який таємниче синів на обрії. Звідти повзли сутінки. Робота закінчувалася. До смерку нас повинні привести в табір, бо в сутінках ніякі автоматники не впоралися б з такою масою людей, що впали у відчай і першої-ліпшої хвилини могли ринути на конвоїрів, зім'яти їх і податися до лісу.
Нарешті пролунав гонг. Ми один поперед одного кинулися шикуватись. Кожен хотів стати в середину колони, щоб опинитися подалі від гумових київ капо та форарбайтерів і не нести трупів. А їх лежало близько двадцяти. Це була середня денна норма штрафної команди № 1. Останнім, хто замикав колону, довелося нести загиблих товаришів до самого табору.
Колона вибралася з боліт і пішла грунтовою дорогою. Смертельно втомлені, побиті (за день роботи майже кожному в'язневі дісталося від есесівців і пригінчих), вкрай виснажені, підтримуючи один одного, ми ледве переставляли ноги. Майже чотири сотні дерев'яних колодок здійняли хмару пилюки, яка, тут же осідаючи, забивалася в рот, у ніс, у вуха, за комір. Якби хто збоку подивився на нашу колону, то подумав би, що дорогою, у хмарі пилюки, повзе якась фантастична тисячонога істота.
Грунтова дорога закінчилася, і ми вийшли на шосе. По бруківці заклацали сотні колодок, утворюючи звуки, які ні з чим не можна порівняти. У міру наближення до табору колона уповільнювала ходу. До брами підтягувалися десятки арбайтскоманд, утворюючи довжелезну сіру стрічку. Попереду й позаду чути було стукіт тисяч колодок. Це бредуть гефтлінги Освенціму — раби фашистського рейху і його смертельні вороги. На обличчі в кожного віялом розходяться від очей глибокі зморшки і збираються в жмуток біля куточків міцно стиснутих уст, як сліди невимовних страждань. Похмурі, суворі обличчя з мертвими очима.
Раз по раз лунають постріли: добивають тих, хто впав, у кого не вистачило сил пройти ці кількасот метрів до брами табору. Інших і стріляти не треба. Їх загризають здоровенні, спеціально натреновані вовкодави. Трупи залишаються на шосе. Їх підберуть в'язні останньої арбайтскоманди і принесуть у табір.
Здавалося, що над цією нескінченною колоною живих мерців шугають якісь апокаліптичні страховиська і тчуть свій невидимий саван смерті. Та, незважаючи на це, більшість живих мерців бреде далі. Їх веде ненависть і жадоба помсти, непереборне бажання дожити до того часу, коли народи світу розгромлять і поховають фашизм. Вони не здаються, вони борються, і кожний відвойований у катів день мученицького життя, сповнений злигоднів і страждань, вони розцінюють як свою велику перемогу.
Відчиняється брама пекла. В неї втягується нескінченна сіра стрічка.
— Айн, цвай, драй… — голосно рахує в'язнів угодований обер-капо з коротким, як постріл, ім'ям Фріц. На голови й плечі тих, хто не досить чітко карбує крок, або й просто для порядку раз у раз опускається його дубова палиця. Фріц — бандит і вбивця, яких світ не бачив. Важко полічити, скільком в'язням він укоротив віку, скількох замучив! Він знічев'я міг проломити череп першому-ліпшому в'язню тільки для того, щоб подивитися «є в нього мозок чи немає». Фріц у великій пошані в есесівців. Вони називали його диспетчером гіммелькоманди, тобто небесної команди, йому запопадливо допомагають капо з інших команд, а серед них і наш Адольф. Тут і там лунають розпачливі зойки, моторошні передсмертні крики. Вони тонуть у звуках бравурного маршу, який грає Освенцімський оркестр. Звуки музики химерно вплітаються в клацання тисяч колодок.
До брами підходить остання команда. Ці йдуть не стрункими рядами, а квадратиками. В кожному квадраті п'ять гефтлінгів — чотири живі несуть за руки й ноги п'ятого мертвого. Такі квадрати зручніше рахувати.
Мене обсіли розпачливі думки. Загавившись, спотикаюся і порушую стрункість ряду, в якому йду. Вмить на голову опускається палиця. Перед очима попливли жовті кола. З жахом відчуваю, що зараз упаду, упаду, щоб уже ніколи не встати. Теплий липкий струмочок стікає по моєму обличчю. Товариші із шеренги підхопили мене і потягли. «Покиньте, — прошу їх, — я хочу вмерти».
— Що, гайка послабшала? Не будь черв'яком, терпи! — суворо сказав один із тих, що підтримували мене.
В Освенцімі, як і в кожному фашистському таборі смерті, існував закон, який коротко можна сформулювати словами: «Бійся подумки». Його неухильно дотримувалися всі в'язні. Зараз я порушив цей закон, показавши при всіх свою легкодухість.
