Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
— Ельзо, Ельзо! — гукала метка Пуфмутер, шастаючи поміж своїх підлеглих. — Дитинко, сходи он із шарфюрером, йому треба пришити гудзика. Ти зробиш це краще за інших…
Розшаріла синьоока блондинка, маленька, кругленька, на вигляд ще зовсім підліток, жваво вискочила з гурту повій і підбігла до старої відьми.
— Я, матусю, зроблю все як слід. Шарфюрер буде задоволений, — сказала Ельза і, грайливо підстрибуючи, подалася за здоровилом-есесівцем у барак, що вже стояв без вікон і дверей…
Поки прибули вагони, Ельза на прохання Пуфмутер ще двічі ходила «пришивати гудзики»…
Ось подали ешелон. Пуфмутер із своїми «янголами» сіли у три пасажирські вагони. Крім сили-силенної різних продуктів, їм дали на дорогу ще й п'ятдесятилітрові термоси з гарячою стравою. А нас натрамбовували в кожен телятник по сто чоловік:, та оскільки сто не вміщалося, то решту кидали прямо на голови тим, що вже стояли у вагоні. Кати не дали нам на дорогу ні грама продуктів, ні ковтка води. Позабивали двері, і поїзд рушив. Коли через кілька діб ешелон прибув у Маутхаузен, живими залишилося менше половини в'язнів… Та це я забіг далеко наперед. Повернімося в Освенцім 1943 року.
Через півроку після урочистого відкриття будинку розпусти його знову розширили, зробивши додаткове відділення на сорок кімнат для обслуговування «передовиків» з числа неарійців. На роботу взяли молоденьких дівчат-єврейок. І сюди брали тільки добровольців. Та це вже була охота, гірша неволі. Перед нещасними був вибір: крематорій або добровільна проституція. Я сам бачив, як одна жінка, вже йдучи в газову камеру, благала есесівців взяти її шістнадцятирічну доньку в будинок розпусти. Бідна мати, наче причинна, рвала на дівчині одяг — квапилася показати доньчині принади…
Кожній дівчині, котра обслуговувала неарійців, адміністрація встановила «виробничу норму» — тричі на тиждень вона повинна була приймати по шість «візитерів», тобто сімдесят два «візитери» на місяць…
На Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що такі «культурні заклади» були майже в усіх концтаборах фашистської Німеччини. Мало того, як посвідчила француженка Клод Вайян-Кутюр'є, в Освенцімі широко практикувалася замаскована проституція. Часто есесівці в супроводі наглядачок заходили в бараки жіночого табору, відбирали на свій смак молоденьких дівчат і забирали їх начебто як служниць. При цьому старша наглядачка інструктувала дівчаток, наказуючи їм беззастережно виконувати все, що від них зажадають. А перед цим дівчину роздягали в присутності есесівця догола, нібито для медогляду з метою виявлення нашкірних захворювань — корости, лишаїв, екземи. Все це робилося з відома головного коменданта всіх жіночих таборів Освенціму Марії Мандель, яку в'язні іронічно називали святою Марією. (В грудні 1947 року польський Верховний національний трибунал у Кракові засудив її до смертної кари).
Після Ауфмейєра і Пауля блокшрайбер Вацек, на прізвисько Плюгавий, був третім божком у блоці. Вацек однаково добре володів німецькою і польською мовами, бо сам походив із польських фольксдойче. Це був запеклий кримінальний злочинець, садист і гомосексуаліст. Прізвисько Плюгавий якнайкраще пасувало до нього. Лисий, миршавий, метушливий, він був неперевершеним підлабузником і облесником. Своїми каламутними собачими очима Вацек пильнував кожен рух Ауфмейєра і блокового Пауля, наперед угадуючи їхні бажання. Потрапивши до табору за тяжкі кримінальні злочини, він швидко зорієнтувався тут і невдовзі став старшим писарем блока — очолив блокову канцелярію, вів бухгалтерський облік живих і мертвих. Він люто ненавидів політичних в'язнів, всіляко знущався з них і жив душа в душу з кримінальними злочинцями.
Решта табірних придурків, — а їх у блоці налічувалося близько п'ятдесяти, — всі до одного були з кримінальників, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. До цієї братії входили штубові, помічники штубових, штубові писарі, молодші штубові писарі, капо, унтер-кало, форарбайтери, штубендисти, чергові, лойфери і просто «організатори», роздавачі їжі, піплі та інші холуї. Всі вони немало попили нашої крові, однак порівняно з трьома головними китами це була дрібнота.
Були в Освенцімі й політичні в'язні з німців — комуністи, соціал-демократи. Вони не користувалися ніякими пільгами, за винятком тих, які визнали Гітлера, прийняли нацистську ідеологію і виявили бажання «спокутати свою провину чесною працею», тобто погодилися зайняти посаду капо. Такі старалися не згірше за кримінальних злочинців, хоча й носили на одязі червоні вінкелі як політичні. Їм дали великі привілеї, бо вони наочно демонстрували «перемогу націонал-соціалістського духу», що «перевиховав» їх. Одначе таких було мало. Як відомо, Комуністичну партію Німеччини було розгромлено, більшість комуністів знищено, а ті, кому вдалося уникнути арешту, пішли в глибоке підпілля. Мабуть, саме тому комуністів в Освенцімі були одиниці. Вони жили в таборі на тих же правах, що і всі в'язні, — голодували, терпіли побої і знущання, в той час, як кримінальні злочинці харчувалися з есесівської кухні, та ще й одержували з дому посилки.
Німецьким політв'язням дозволялося раз на місяць посилати рідним листівку такого змісту: «Живий, здоровий, почуваю себе добре, нічого мені не бракує». Тих, хто намагався писати інше, суворо карали. Якщо політичний в'язень помирав або його знищували, адміністрація табору сповіщала рідних: «Помер від тривалої важкої хвороби — раку, і медицина, на жаль, виявилася безсила». Далі висловлювалося співчуття сім'ї і повідомлялося, що рідні можуть одержати урну з прахом покійного, якщо внесуть до банку десять марок — плату за урну, кремацію та доставку праху. В урну насипали попелу із загальної купи. Чого-чого, а попелу в Освенцімі вистачало…
Після того як Пауль виголосив перед нами свою промову, а Вацек переклав і прокоментував її, Бандитові здалося, що ми без ентузіазму поставилися до його персони. Він заходився тут-таки вчити нас поштивості. Врізавшись у стрій в'язнів, Бандит, наче довбнями, гамселив своїми пудовими кулаками усіх підряд. У цей час Плюгавий шулікою наскакував збоку, дубасив нас гумовою палицею
