Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Коли вже все втихло, почав наш організатор Устиянович свою мову. По скінченню заклекотіло, як море… Так сідоглаві старці, як і жіноцтво гаряче, із завзяттям висказували свої душевні думки-постанови. Із признанням треба піднести живу й вічеву дискусію жіноцтва, як також завзятість у переведенню виборів правління громади і критиці попередників.

У таких дискусіях і заявах і не зчулися, як настав вечір. Окликами на честь уряду й війська та могучим гимном "Вже воскресла Україна" закінчено ці пам'ятні збори, і розентузязмоване громадянство розходилося неохоче по домах. Бажали вони, щоб такий схід тревав хоч би й до рана. Остали ще тільки нововибрані управи — громади й міліції, щоб дістати всі потрібні інструкції до нової праці.

Опісля запросили нас п. п. Тисяки на вечеру. Та, мимо цілоденної, гарячкової праці, на іду майже не зверталося уваги. Бо життя пішло шаленим темпом уперід і вимагало сила рук до праці; щохвилини виступали нові вимоги, потреби, і не зналося, що перше робити. На гарячих дебатах на актуальні справи, ставленню всяких можливих проектів у загальнонаціональних, державних справах — і не зчулися, як минула північ…

Надраном були вже вдома. І дальше — до праці, до будування своєї хати…

По битві на Николая в селі Зуґо під полонинами Плай, повіт Soliva Мункачівського комітету, де наша сотня Дудинського Романа стратила більше 50 людей у ранених, полонених і вбитих та ледве зі скорострілом і кільканайдцятьми людьми вернула на Плай, ми отримали кількаденний відпочинок.

Поміщення було дуже зле, бо в одній майже стайні був 1-й курінь стрільців і оден курінь мадярського ополчення і мусілося там для себе варити харч. І кождий собі може представити, що кілько людей як хоче собі зварити в одній стайні, то тілько-то диму буде всередині. І в тім диму треба було сидіти. А надвір невільно було іти, бо сей час з долини летіли гранати і шрапнелі. В тій-то стайні мали ми кількох ранених. Та, на щастя, на 1 січня 1915 р. зійшли ми з того "спочинку" на двірець Заника, звідки цілий 1 — й курінь отамана Коссака від'їхав до міста Solyvy (Свалява. — Ред.). З Solyvy сотник Дудинський від'їхав на двомісячну відпустку до Відня.

Там перебувши два дні, від’їхали ми полевою желізницею 3 січня 1915 р. до Поляни Великої, в котрій лишились сотника [Осипа] Букшовапого і сотника [Зенона] Носковського з отаманом [Грицем] Коссаком. Сотня Дудинського із Сороковським і Ґоруком Сенем під проводом того ж поїхали до села Берегерораш (Підлоззя. — Ред.), де розмістилась по хатах. Люди переважно бідні, бо нема поля, хати курні з т. зв. небом. Звідти ми розсилали стежі в напрямі Збуна, Здиневи і Фораш-гути (Родникова Гута. — Ред.) і ин. Також виставляли полеві сторожі на горі Rocah (Кінський верх. — Ред.), кінець полевої желізниці й инші місця, котрих назв уже забув. У тих горах сніги були досить великі, так що годі було перейти. Через що і боєва діяльність була утруднена.

На свята прибув до нас делегат з Української боєвої управи посол четар [Володимир] Старосольський і мав до зібраних сотень промову. Потім роздавали стрільцям книжки і дарунки від Українського жіночого комітету, а то: білизна зимова із сирого шовку, чоколяда, тютюн, паперосниці, ножики, нитки і т. ин. дрібнички. З того всього я і ті стрільці, що зі мною були на полевій сторожі, не дістали нічого, бо казали, що не стало. Хоч того прийшло досить до всіх, але прецінь із Відня до нас у поле дорога далека і то вивітрило, перейшло через всі руки.

З обозу привезли були пшеницю, голубці й пироги, але також не для всіх стало, лиш для тих, що були вдома. Лиш лікеру і вина дістали всі. В цивільного населення було на вечерю варена садовина сушена, капуста, бараболя, а в багатих голубці й горілка, за котру у тамошніх Жидів не було тяжко. Такі-то Різдвяні свята мав я і ин. стрільці в полі в першім році війни. Але однак мало хто сумував, бо між стрільцями і офіцерами [була] згода і товариськість, і через те весело жилось. Таку службу мали ми до 22 січня 1915 року. З 22 на 23 січня розпочалась офензива. Офензива спільна з німецьким військом, і ми пішли аж до славної Маківки!

Різдвяні свята 1915 року відбулись над рікою Стрипою, в селі Соснові, повіт Підгайці. Зима була тяжка, тим більше на Поділлі, де сильні вітри з морозом усе змітають так, що не один знайшов собі смерть під снігом, хотівши сповнити приказ і піти на вказане місце. З тамтих сіл ішли люди на желізну дорогу прокидати сніг, бо желізничний рух був спинений. Я сам був перед святами присипаний снігом разом із саньми і кіньми. Аж на другий день робітничий відділ добув нас. Та коні були замерзли, а я своїм життям завдячую доброму убранню. В селах сніг був рівно з дахами. Я лиш відморозив собі руки, ноги і дістав ревматизм.

Зате на позиції був спокій, бо головна ворожа сила відійшла аж за ріку Серет. Степами годі що було довезти на позицію. Над Стрипою лишилися лише сторожі. Хто був тоді в тих сторожах, той бачив, що натерпілись люди і худоба, а найбільше в обозах. Бо хто був у запасі на позиції, сидів у хатах, лише вдень на кілька годин ішов відкидати сніг на дорогу. А як була велика завірюха, то сиділи в хатах. А обоз мусив все довозити кільканайдцять кілометрів. Так що не одному відхотілось жити на світі.

Перед святами приїхав до мене брат Роман, а недалеко за Піцгайцями був брат Іван. Я був в офіцерській кухні і був би мав хоч гарні свята, але Романові не можна було довше затримуватись у Новосілці із приказу корпусної команди. Так я був одинокої приємності позбавлений, а до того мав завше на думці родину. До брата Івана не було часу піти, бо щодня мусів бути на позиції.

Щодо їжі,