Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

і високі чоботи. А якби ми прийшли, то скоро погубили б. А з такого одного можна б пошити штани, стрілецьку блюзу, ще кравці безпечуть (зекономлять. — Ред.) і на шапку. То ми б гарно убрались! Коли б скорше. То при тім відбили б ще й Бессарабію для України.

По днині вправляємося. Але гіркий наш світ, та й ті вправй у таку спеку, а деревини на полі ні одної, щоб віддохнути.

18 червня. Нічого замітного. По місті ходимо і по одному — на злісті Мадярам, котрі й гурмою бояться ходити. Добре казала та жінка, що нам нічого боятися. Видно, що тут населення добре організоване. Здалося б таке й у нас в Галичині.

19 червня. Перегляд цілого Вишколу ген. кінноти (чорт його знає, що за оден). По перегляді відходимо (цілий Вишкіл У.С.С.) до волости Грузької, 15 йерстов на північ від Єлисавету. Надворі спека така, що, здається, і у пеклі дужче не гріє, а води нема на лік нігде. Та, що ми собі взяли на дорогу у фляжки, то протягом кільких хвиль загрілась цілком. Здається, що якбисьмо надибали Дніпер, то випилибисьмо всю воду з нього.

23 березня 1920 р.

М. Горбовий. Від'їзд У.С.С. на Велику Україну 1918 року

Нарешті діждалися Українські січові стрільці дозволу перейти на Велику Україну. Німці та Мадяри вже від кількох місяців бушували по Україні, забираючи все, що далося взяти, а Січовим стрільцям, які могли дати правдиву допомогу і придатися на Україні, годі було діждатися дозволу на переїзд. Вкінці таки, на превелику радість усіх У.С.С., цей дозвіл наспів.

Дня 7 червня 1918 р. вже з раннього райку по всіх селах розташування У.С.С. довкола Миколаєва (Львівської області. — Ред.) панував радісний, живий рух. По селах Рудники, Пісочна, Надітичі, Веринь і др. вантажилося всяке військове майно на вози і відправлялося на двірець у Миколаєві над Дністром, а сотні Вишколу У.С.С. (35-та, 36-та і т. д. аж до 45-ї) одна за одною прямували бадьоро до Вериня, де була головна збірка. Біля полудня вже ціле оболоння було вкрите стрілецькими лавами.

Отець А[натоль] Базилевич, полевий духовник Вишколу У.С.С., відправив полеве Богослужения за живучих і погибших у боях У.С.С., причому виголосив палку проповідь, яку скінчив словами: "Йдемо, дорогі товариші, на Велику Україну, яка є всім нам дорога й рідна, а залита тепер явними і скритими ворогами, з котрих деякі прикидаються союзниками. Через те й ви, дорогі товарищі, наражені будете на всякі небезпеки. Тож молю вас, благаю: будьте там для своїх чистими, як голуб, лагідними, як вівця. Не дайтеся спровокувати до чогось поганого, але супроти ворогів будьте чуйними, як вуж, проворними, як лис, а відважними й сильними, як лев!"

Після цього хор відспівав "Боже великий", а орхестра заграла "Вже воскресла [Україна]" і сотні рушили парадним маршем, дефілюючи перед прапором і штабом У.С.С.

По обіді закінчувано вже підготовку до від'їзду. Стрільці доучували пісню "Зажурились Галичанки через тую зміну", яку принагідно до хвилі склав четар Роман Купчинський. Зараз-таки стрілецька орхестра підхопила цю нову пісоньку і, як сотні відмашеровували на двірець, грала її до походу.

Того ж таки дня о год. 8 вечором рушили переповнені стрілецтвом поїзди із двірця в Миколаєві "на Україну далеку"… Снідання було в Калуші; обіду Станіславові. В Коломиї місцеві Українці святочно витали нас на двірці та дуже жалували, що швидше не довідалися про наш переїзд, а то були б не таке встроїли. Привітання, співи, промови затяглися до передвечора, до часу від'їзду.

Вечера була в Неполоківцях, а снідання 9.VI. у Новоселиці, на порозі Бессарабії. Тут було троха трудніше з одним ладунком, а саме: стрільці, від'їжджаючи, забрали із собою певну кількість полонених російських Українців, щоб завести їх домів. Мабуть, що про те й не всі старшини знали. Вони (колишні полонені. — Ред.) сиділи по возах, не показуючи й носа… Аж тут прийшлося круто, коли треба було переноситися на т. зв. російські поїзди. Австрійські жандарми крутилися по двірці і легко могли запримітити "зраду". Але й на це знайшлася рада: стрільці повдягали на братів-земляків свої плащі й шапки і так перепачкували всіх. Зі сльозами в очах дякували земляки стрільцям за добре серце.

Від Новоселиці наші поїзди змінили вид. Треба було показати всім, хто такий їде на Україну. На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному возі по одному. Крім цього, прибрано вони зелениною і понаписувано на всіх возах крейдою великими буквами вірші з "Кобзаря", як: "Вставайте, кайдани порвіте", "Борітеся — поборете" і т. п.

Вся ця декорація робила своє. На кожному двірці, а найбільше на двірцях, які були близько міста чи села, збиралися товпи місцевих громадян, ходили від воза до воза і прямо очима їли ті написи. Зараз пішла поголоска, що це їдуть "астрійські козаки". Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди.

На кожний двірець в'їжджав поїзд при звуках стрілецької орхестри та хору. А довші постої на них давали змогу знайомитись із місцевими жителями і вести освідомлюючу пропаганду.

Снідання 10.VI. було в Помянковці (йдеться про залізничну станцію Романківці. — Ред.). В Сикурені (мова про станцію Сокиряни. — Ред.) бачили ми Мадяра з розкроєною головою та відтятою рукою. Лежав біля рейок на двірці, й ніхто його не брав. Мабуть, був п'яний, випав під поїзд, і його роздушило. На новобранців зробив цей вид доволі прикре вражіння. Вони вперше побачили вояцького трупа.

Обід і вечеря — в Окниці. Опівночі їдемо дальше. Зараз-таки при в’їзді в Бессарабію впадає в очі багатство землі. Це помітне й на іншому, як, приміром, на обійстях, кількости худоби і т. п. Цікаво було, особливо для Гуцулів, бачити розлогі степи, де ні одного горбика не видно, а всюди рівнина і рівнина.

У Флорешті цікавим було те, що здовж цілого села, при гостинці, що 20–30 кроків — один колодязь. Пересічно начислено 60–70 колодязів рядом. Казали, що сюди, певно, провадив чумацький шлях і тут мав