Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Обідаєм на Ново-Україні (в Новоукраїнці. — Ред.). Села також рідко сюди. По полях ввдко згуста курені, де люди перебувають під час робіт через тиждень. Тут не так, як у нас, що води нап'єшся де-небудь (будь-де. — Ред.). Тут воду возять за собою цілими бочками.
Туманила нас Австрія, що тут дичина, некультурність, безпорядки і т. и., але йти би їй сюди учитись порядків і иншого. Поглянути лише на такий двірець. Які там вигоди! На найменшім перестанку — у казанах "кип'яток" і холодна вода. Буфети обильні, мож дістати чого душа забажає. На двірцях взірцевий порядок, чистенько, приємно, садки гарні, що можу літі віддохнути здорово. У садках лавки, гойдалки задля розривки і багато иншого. Вози желізничі вигідні, просторі. В Австрії 1 — ша кляса така, як тут 3-тя, або й чи не гірша. До того є ще тут 4-та кляса — з вікнами, лавками й ліжками, що не треба мордуватись по таких австрійських, що в їх худобу перевозять.
До Єлисавета приїздимо на 5 год. вечора. На відголос нашої орхестри злетілося мало що не ціле місто. В одній хвилі двірець наповнився як військовими, так і цивільними. При такім натовпі цікавих стрілець відчуває без приказу, що треба якнайкраще запрезентуватись. Тому всі в одній хвилі повискакували з возів, стали в лаву і чекають приказу. Зараз орхестра виходить наперед і отаман Коссак командує: "Позір! Чвірками вправо вбік! За мною полк ходом руш!" І цілий полк, колихаючись, прямує в місто, вибиваючи ногами такт стрілецького маршу, який міські мури одночасно стараються повторити. Йдемо на Миколаївку до гімназії кватирувати. Дорогою встрічаємо всюди кінних цивільних, які женуть в однім напрямі. Мається вражіння, що тут є якась організація цивільна, а ці кінні стараються донести скоро, що такий-то а такий свіжий відділ прибув.
По дорозі приглядаюсь місту. Вулиці широкі, засаджені по обох сторонах акаціями так, що хідники виглядають наче алеї. Місто буде менше-більше таке, як наш Перемишль. Вивіски переважно московські. Лиш де є станиця Державної варти, там є тризуб і синьо-жовта вивіска. І ще по деяких склепах є українські [вивіски]. По передмістях вулицями такий порох (де нема бурковання), що колеса возів потопають, а людям сягає вище колін. Як всюди, так і тут майже всі прохожі лускають "сімячко", себто насіння із соняшників.
У гімназії розставляємо на брамах огорожі варту, щоб стрільці не виходили на місто. У місті стаціонувала чесько-мадярська дивізія кінноти архикнязя Вільгельма [Вишиваного] і дещо гетьманців. Кругом нашої огорожі завели міські паночки облогу, щоб, як кажуть, поглянути на "австрійських козаків". Атакі-то цікаві й рухливі, що, заки смерклось, мало який стрілець лишивсь без знайомства.
Що мені сподобалось тут, що всі жінки носять серпанки (шалики), не лише tyT, а і по инших містах. А у нас де яке дрантя, а вбирає вже капелюх і ходить як яке опудало на горобці, не дивлячись на то, що вдома немає часом зайвого куска хліба.
З дивізії прийшов приказ, щоб стрільці не виходили на місто по одному, бо цивільні б'ють. А вночі держати поготівля.
І справді, наколи стемніло, отворився вогонь скорострілів, крісів і ручних гранатів, наче на якій позиції. Нам це байдуже, бо знаємо, що як з населенням обходитись людяно, то воно само не зачепить, але Мадяри ходять "со страхом Божим". І не дивниця. Вони звикли в Галичині на грабунки, бійки і т. и., бо там уходило їм безкарно. Але тут инші люди. Кажуть, що в однім сслі Єлисаветського повіту населення вирізало до 50 Мадяр, а у другім — штаб австрійський, зложений з 4-х генералів, 6-ти полковників і кількох менших старшин, за те, що знущались над населенням. До того ще другого дня пішли депутації з цілого повіту до Начальної команди австрійської армії з жалобою на їх, а рівночасно заявили, що наколи б австрійське військо хотіло за погибших відомститись, тоді виступить цілий повіт. І на цім скінчилося.
Над ранком 14 червня, як я змінював варту, прийшла до нас одна жінка і сказала, щоб ми не боялись нічого, бо нам вони нічого не будуть робити, лише щоб ми над ними не знущались, так, як Мадяри. І пішла. День перейшов супокійно. Вночі — така сама стрілянина, а досвітком зносять лиш трупів.
15 червня призначили нам денно 20 крон на каву і консерву. Але наші старшини не хотять нам того виплачувати, а дають дальше той мізерний харч, що в Галичині. З такими дешевими провіантами, так як тут, то можна за 5 крон легко виживитись. Мабуть, тому нам і не дають, щоб більше їм осталось. По инших сотнях виплачують. Ми ходили зі скаргою до курінного Волошина — він приобіцяв, але отаман Коссак казав нам дати ще карні вправи за то, що домагаємось.
Неділя 16 червня. Як то гарно, як зрання по всіх церквах дзвонять! Місто прибирає веселий і святочний вид, і на кожнім пізнати задоволення. А у нас у Галичині дзвонів дасть Біг, і самий не знаєш, коли неділя або свято. У полудень — збірка з повним побором. Ідемо робити по місті "Promenademarsz". Це було б нічого, якби без набору. Але в таку спеку, що босою ногою не мож ступити на землю, так пече, ходити кілька годин без відпочинку в саме полуднє — лиш той собі це уявить, хто таке переживав. Проте ні один із нас не показав по собі, які муки переносить, а ще й співалим стрілецькі пісні, щоб чужі тим більше дивувались. Хоч це була забаганка отамана Коссака, то ми це жертвуємо… для України-мами!
17 червня був у наших кімнатах архикнязь Вільгельм. Хвалив стрільців за! порядок, тішився і т. и. Є чутка, що маємо іти До Бессарабії виганяти Румунів. Радуємося дуже, бо бачилим у румунських офіцерів гарні голубі плащі
