Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

думаю собі: зараз буде шкіра у роботі, бо, мабуть, все скропиться на мені. Але яке було моє здивування, як учитель прикликав мене ближче до себе і так сказав: "Ти, Горбовий, маєш добру голову. Хоч не дуже добре учишся, а до науки маєш добру голову. Лиш тобі треба інших домашніх обставин, а тоді і наука пішла би лучше. Проси батька сам, а ні, то пришли його до школи і ми тут йому наговоримо". По тім пішов у клясу некараний. На другий день батько прийшов, але що з того?! Хоч і цей Герціг уговорював, щоб відіслати мене дальше до шкіл, хоч і п. Устиянович обіцював, що мені буде найменше коштувати або й нічого, то всьо задарма. Батько ні та й ні, й тільки всього. Опісля ще й раз і не два говорив мені про це п. Устиянович, та що з того, я сам не міг порадити. Правда, не мав і я дальше охоту до шкіл, бо не розумів ваги науки, але й небагато треба було мені заохотити, а був би пішов бодай зразу, тому що змалку люблю все, щоб чогось нового було, якась інша розривка і т. и. А за цю війну то найбільше переконався, що то значить наука. І не раз будиться в серці жаль на батька, чому він не старався лучче виховувати хоч бодай мене і посилати дальше до школи. Немає що відпиратись, що не знав як або не мав звідки, богі. Устиянович то всьо брав на себе. Але мусить бути так, як є. Одначе постановив собі образовуватись самому, хоч бодай із книжок, аби чомусь навчитись. Але буде вже й цього всього.

Рибниця місточко не знаю як завелике, бо поночі добре не сходив, щоб не заблукати, але досить гарне. А що вже люди привітні! І знати зразу, що то Україна люба. Недаром кажуть: де добре, добре, а на Україні найлучше. Околиці також дуже гарні всюди. Від Дністра вже є австрійське військо.

12 червня. Надранком виїздимо. Снідаємо на двірці Слободзея, або Слобідка. Тут бачу перший раз, як їде український поспішний поїзд. Як він скоро їде, то здається, що зроблений з одного кусника. Найлучше по цім можна собі уявити, що на Україні поїзди тягарові далеко скоріше їдуть, як австрійські поспішні.

Обід і вечеря у Бірзулі. Тут також чуємо назву нашу, себто "австрійських козаків": Місточко недуже велике. Церква зараз колодвірця. Видно вже українську міліцію з синьо-жовтими опасками на рукавах. Якраз цього дня — свято…

В'їхавши на двірець, вдарила наша орхестра "Вже воскресла Україна". І заки поїзд став, вже було майже всьо місто коло нас. Ми бачили, що населення мало що нас відрізняє від австрійського війська, тому кожний з нас прийняв собі синьо-жовту стяжку, мало не на півшапки з лівого боку. І тим уже здалеку давали себе пізнати.

Майже на кожнім двірці, де лише була змога поговорити з населенням, старалимся познакомитись із населенням, пояснити свою ціль і збудити національного духа. Тут відбулось це трохи на більшу шкалю. Наколи населення вийшло з вечірні і прийшло знову до нас на двірець, курінний отаман др. М. Волошин зібрав коло себе співаків у садку і зачав злегка розспівуватись. У сей час всьо рухнуло до садка і обступило нас кругом.

Зачинало вечоріти. Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня "Ой закувала та сива зозуля", яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо "Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре", то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні, яка їм була заборонена від віків. І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі. Та що ж, наразі треба міцний пліт покласти, а опісля хату прикрашувати й добудовувати.

Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка, бо правдою а Богом, то найбільше причарував всіх сольовий, повний життя голос диригента [Михайла] Волошина, а теплий та зоряний літній вечір доповнив всього.

По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від'їзд. Почалося пращання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас пращало… І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки "наша пісня, наша слава не вмре, не загине", доти ніяка сила нічого нам не вдіє.

Досвітку 13 червня виїздимо. На цій лінії наш поїзд показав, як їде. У заднім возі ніхто не міг удержатись — так їх носило. Женемо безперестанку до Голти, де снідаємо. Чим дальше, тим збіжжя все краще. Не таке, яку Бессарабії. Мабуть, там була посуха більша. По полях стрічаємо вже могили. І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами, але і повна всяких жорстокостей, грабежів, руїн і розбоїв над нашим народом. Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе.

Правда, і ми зараз воюємо, а навіть ідемо на