Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Для чого забороняти малювати в цій жахливій білій пустці, в цій вільній від болю клініці? Чого прагнув досягти цим доктор Бог? З таким самим успіхом він міг би заборонити йому дихати. Ні, художник не хоче більше лежати здоровим у лікарняному ліжку і заспокійливо погладжувати ковдру долонями. Він хоче знову жити, а значить — малювати — навіть якщо малювати доведеться в підвалі, в підвалі життя, як тоді на краю світу під назвою Монпарнас. У поганому освітленні, спричиненому багатьма яскравими лампочками, які сліпили його, з замруженими очима, без справжнього денного світла. Було боляче знову вдихати запах розчинника. То був грандіозний завершальний тріумф.

Поступово проступають мука і жага, він гарячково шукає червону фарбу в повитаскуваних, роздушених тюбиках. Він спраглий червоного. Не хоче він більше білого раю, рай має бути шкарлатний. Огненно-червоний рай! А коли червона фарба закінчується, на білому простирадлі появляються жовті гладіолуси, які лежать, немов потрощені покручені душі.

Він щоночі спускається в ту обитель гріха, де він чинить заборонений гріх з захованими на смітнику фарбами. Він робить це мовчки, не насвистує, як нещасний доктор Ліворно, якого доктор Орман наказав ліквідувати. Він не човгає, а скрадається, не шаркає, а безшелесно витає коридорами і сходами. У цій тиші він став легшим. Удень він покірно лежить на білому лікарняному ліжку і чекає на втомленого доктора Бога, який не приходить, він прислухається до напливів і відпливів звуків у безлюдному коридорі. Як би йому хотілося послухати огидні, жахливі пісні Мальдорора, продекламовані крекчучим, гортанним, крикливим голосом Модільяні.

Тоді він безшелесно встає і спускається у свій підземний світ опалювальних труб. А там малює-малює-малює, як шалений. Повернувся біль, повернувся колір. Les couleurs sont des douleurs. Колір і біль. Він пригадує підслухану розмову в одній з монпарнаських кав’ярень. Кольори — то шрами і перетворюються назад на рани, а в його першій мові все ще римуються слова «кольори» і «помирання»: фарбн і штарбн. Вмирання від самого початку було закладене в кольорах. Цього йому вистачало, а ще залишків фарби в тюбиках.

Несподівано відбувається непередбачене. Хіба він не був достатньо обережним? Хіба можна було по ньому впізнати, як спрагло він чекає тих ночей у лікарняних підвалах, тих білих джунглів опалювальних труб і того зневаженого покинутого малярського мотлоху, який він після кожної вилазки знову, разом з усіма тими розпоротими, зішкрябаними і наново замальованими полотнами, акуратно складає назад до шафи? Хіба хтось таємно вистежив його? Ні, але от він приходить, а там вже хтось є, причаївся в темряві і чекає на нього.

Він пригнав у котельню, вигріб з шафи палітру і пензлі, весь цей розпрекрасно брудний набір непотребу, потрібного йому. Часу немає, білі ночі тривають недовго, і поки фарби не засохли в майже використаних тюбиках, він скористається ними до решти.

Він уже, мабуть, добру годину люто мучив полотно, як раптом відчув, що хтось за ним спостерігає. А він терпіти не міг, коли під час малювання хтось за ним спостерігав, внутрішній сором підказував йому полагоджувати ці речі на самоті, як й інтимні тілесні потреби. Навіть у мадмуазель Ґард не було права бачити процес створення картини, а вже всіх тих недоумкуватих перехожих у Сере, Кань-сюр-Мері чи Шампіньї, які звіряли ступінь схожості його картин з реальністю, він ненавидів, як тарганів, що наповзли на полотно. І як тільки він помічав на горизонті когось з таких роззяв, то пакував палітру й мольберт і тікав.

А тепер він навіть не зауважив спочатку, що хтось за ним спостерігає. У ледве освітленому підвальному приміщенні заполоненої білими трубами опалювальної імперії він почувався у безпеці й настільки в самотності, був настільки поглинений малярським сміттям, що просто не чекав такого. У якийсь момент він повертає голову і бачить, що в кутку стоїть вона. Одягнена, звісно ж, у білий одяг, тут все було білого кольору, та й чому б медсестрі не бути одягненій в білий одяг? Це ж її друга шкіра. Вона не каже ані слова. Тільки дивиться строгим поглядом, як він стоїть посеред підвалу зі жмутком пензлів, затиснених у жмені, спітнілий і скручений, задихаючись від люті.

Він не відразу впізнає це обличчя. Хоче заговорити до неї, але її спокійний незворушний погляд саме це йому, здається, і забороняє. Пам’ять перебирає бачені колись обличчя, гарячково, ех, його сонні пучки відразу б розпізнали. Він відчуває, як ці очі, їхній розріз, їхня темрява повільно повертаються до нього. Мінськ? Вільно? Монпарнас? І починає помалу пригадувати, впізнає її таки навіть у цьому білому медсестринському одязі й білих шльопанцях.

У неї очі Дебори Мельник, її сумний рот, якого він одного вечора у Вільні швиденько і перелякано поцілував, коли зустрічав її з консерваторії, щоб мовчки відпровадити додому, до її батьків. Її сім’я жила відразу ж біля Академії мистецтв, їй було шістнадцять, а може взагалі тільки чотирнадцять? Вона вчилася в гімназії, хотіла стати співачкою, тому ходила на курси в консерваторію. Її темні очі, блідість її обличчя, короткий гортанний сміх. Часом вони зніяковіло розмовляли, внизу біля воріт. Поцілунків він боявся не менше, ніж бджолиних укусів.

Так, вона мала ім’я провісниці з Книги суддів. Дебора, бджілка, яка бачить майбутнє. Та зараз він відганяє від себе її обличчя, он у кутку вже стоїть спакований його обшмульганий мішок, Крем і Кіко вже в Парижі, кличуть його до себе. Приїжджай нарешті в столицю світу.

А тоді 1924 року вона знову з’явилася, вже на Монпарнасі. Таке враження, що всі дороги вели з Вільна до Парижа. Вона й