Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

щастя, коли знову побачилися, він розчулено взяв блакитного светра з ініціалами X. С, якого я для нього сплела. Бургомістр ще більше набундючився і взявся повчати нас, що в воєнні часи бургомістові належаться повноваження позбавити двох підозрілих іноземців свободи пересування. Я, Себілот, бургомістр Севрі… Наприкінці квітня 1940 року ми переступили заборону, спакували вночі наші валізи, взяли зі собою тільки найнеобхідніше і вирушили пішки до Іль-сюр-Серен. Село спало. Темний краєвид, який так часто малював Сутін, поглинув нас, ми були тепер — як двоє тих школярів, що тримаючись за руки біжать у грозу додому. О першій ночі ми сіли на потяг до Ля Рош, там пересіли, повільно наближаючись до Парижа. На Ліонському вокзалі Сутін обійняв мене і шепнув:

Ґард, ти врятована…

За тиждень почався наступ, Європа була в сум’ятті, 10 травня 1940 року Бельгія і Голландія капітулювали. Німецькі війська наближалися, а уряд видав постанову інтернувати всіх німецьких громадян як ворожих іноземців. То була дуже різношерста група: єврейські утікачі, комуністи, антифашисти, митці, а також німці, які випадково опинилися у Франції, всіх їх змішали в одну ворожу кашу і запроторили до табору інтернованих. 15 травня 1940 року мені довелося поїхати на зимовий велодром. Ми перетнули Париж у таксі. Мовчки. Вийшли з таксі й довго стояли обійнявшись. Я зайшла у скляні двері й розчинилась у темряві. Його я більше ніколи не побачила.

Коли ти пішла, я подумав: Це — кінець. Мій ангел-охоронець покинув мене, моєї Ґард немає. Скоро вони прийдуть і по мене, і відвезуть — ти знаєш, куди. Якщо вони забирають ангелів-охоронців, то що ж тоді буде з нами? Адже ангели — останні, кого можна арештовувати. Ночами мені не раз снилися у віллі Сера чорні випари сміттєзвалищ, на смітті лежали поранені ангели, крила яких ще потріпувалися. У сні була ніч, обличчя ангелів були забруднені сажею і вугіллям, вони ворушилися в темряві. Звалище тріскотіло під моїми ногами, ніби побите скло, ніби там накидано було побитої кераміки і порцеляни. Я боявся, що можу наступити на ангелів, намагався знайти прохід поміж ними. Моїм завданням було знайти серед тих ангелів свого. Мадмуазель Ґард! кричав я з усіх сил, я широко відкривав рот, але не міг видобути ані звуку. Я пробував ще, кричав гучніше, на межі своїх сил, але не відбувалося нічого, відповіді не було, тільки це жахливе шамотіння, наче то лежали поранені гризуни. А в вуха мені оглушливо, ніби через гучномовець, гупало власне серце. Той сон дуже нажахав мене, я зірвався з ліжка і востаннє крикнув:

Мадмуазель Ґард!

Шафа

Художник дивиться на стелю і чекає, поки в коридорі стихне шум. Мабуть, зараз ніч, принаймні щось схоже на ніч — у цій країні снігу й молока. Він намагається пригадати, проте пам’ять зберегла небагато. Ранок у Шиноні, липи, чорний «Сітроен», дивні люди, що говорили до нього в покійницькому бусі, нескінченно довга поїздка — от тільки куди? Чорні вовки на мотоциклах, пряжки ременів зі зловтішним написом З НАМИ БОГ, мотоциклетні коляски, шкіряні пальта. Він пригадує собі, що Марі-Берт повісила йому на шию ланцюжок з маленьким хрестиком і прошепотіла йому на вухо, що Бог помер задля нього. Він хапається за шию, але там — нічого, ані ланцюжка, ані хрестика.

Час тягнувся довго, але ж рано чи пізно він мусить настати. Прийди, ноче. А вона не йде. Тільки ці світлі просвіти між планками жалюзів. Мерехтіння перед очима, снігопад, що наганяє на нього сонливість. Хто сипле тут стільки снігу, щоб йому добре спалося? Під час наступного відпливу звуків, коли чутно тільки тихе дзюркотіння в невидимих трубах, він знову виходить з палати, іде вздовж коридору до вікна, а за ним — навіть не біла ніч, знайома жителям півночі, він часто чув, як росіяни у Вулику захоплювалися білими ночами. Ні, не північне сонце. Тільки дивне виблискування білого сніжного світла.

На коридорі й далі ні душі. Він підходить до вікна, повільно проводить вказівним пальцем лівої руки по білому підвіконню, машинально повторює іншим вказівним пальцем на шибі контури будівлі, яка стоїть навпроти — і відсахується. Немов його палець пригадав собі слова доктора Бога.

Він ловить себе на цьому, якщо точніше — його вказівні пальці ловлять його. Малювати тут йому заборонили. Він здоровий. Повністю звільнений від болю. Що, навіть тих кілька ліній, які вказівний палець рисує на віконній шибі, навіть їх не можна? То ж такі рисунки, як тоді, коли він рисував на балтійському піску гострим кінцем шишки найнеймовірніші портрети. А тут перед ним була шиба, на якій не залишалося ані найменшого знаку, настільки вона була чиста.

З відчуттям розчарованої провини він відступає від вікна, підіймається вузькими сходами наприкінці коридору нагору. Ця лікарня неймовірно велика і важко збагнути її планування, тут безліч вигнутих дверей і шаф при стінах. І хоча звуків зараз немає, він дивується, що ніколи не зустрічає когось з пацієнтів або з доглядачів, нема нікого, хто б попросив його вернутися назад у палату.

Він врешті відважується заходити на тому верхньому поверсі, на якому він вже побував у кімнаті з дерев’яною лялькою і підслуховував комітет змовників навколо маленького кондитера, у всі двері підряд. Немає нікого, всі приміщення порожні. Різке сліпуче світло. Тоді він відчиняє наступні двері, за якими, як і за попередніми, не очікує вже нічого побачити, і заклякає. У сліпучому білому кубі стоять акуратними рядами картини на підрамниках, деякі вже в рамках, інші — ні. Десятки, кілька десятків картин, кімната майже повністю заставлена ними, і тільки вузькі проходи між рядами дозволяють пройти поміж ними. Хтось їх