Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Марі-Берт чергувала біля його ліжка після операції. Вона була напівжива після нескінченної поїздки в покійницькому бусі. Вона навіть не знає, добу вони їхали, чи, може, навіть і дві. Тепер її голова схилилася на Сутінове ліжко, лягла на його ноги, накриті простирадлом. Вона міцно заснула. Коли вона сполохано зірветься зі сну, Сутін уже буде мертвий.

Його прооперували в клініці на вулиці Ліоте в 16-му кварталі. Приїзду покійницького буса ніхто пригадати не може. Не існує жодного письмового свідчення, яке могло б підтвердити цю операцію. Ніхто не знає, чи була вона справді. У час окупації така операція була ризикованою, не тільки з огляду медичного. Таємна операція невидимого художника.

Обох поховальників і водія покійницького буса так ніколи й не ідентифікували. Вони просто безслідно зникли. Художник помирає 9 серпня 1943 року, о шостій годині ранку, так і не прийшовши до тями. Про летальний кінець у ратушу 16-го кварталу повідомляє 11 серпня 1943 року в 10 годині ранку мсьє Рене Мажі, вік — сорок років, рід заняття: службовець, адреса проживання: вулиця Месніл 3, Париж. Свідоцтво про смерть № 1799. Раніше про це не повідомлялося, щоб уникнути перевірки. Не треба окупантам знати, що невидимий художник таки вислизнув з їхніх рук. У всякому разі його не доставили на жодний з вокзалів, з яких потяги вирушали у східному напрямку.

Марі-Берт покликала в клініку угорську фотографиню Рожі Андре, вона ж Роза Кляйн, яка зробила фотопортрети не одного монпарнаського митця. Справа не терпить зволікань, нам треба швидко забирати його звідси.

1. Фотографія в піжамі в тоненьку смужку. Обличчя неголене, руки складені на грудях, пальці переплетені. На простирадлі — букет гладіолусів.

2. Фотографія в піжамі. Неголене обличчя зблизька, волосся розкошлане.

3. Фотографія в чорному костюмі. На ногах — черевики, ноги прикриті букетом гладіолусів.

4. Фотографія в чорному костюмі, з краваткою, обличчя зблизька, поголений і причесаний.

Відчистити пальці ніяк уже не вдавалося, так вони і залишилися позначеними назавжди. Фарба, яка обрамляла його нігті, глибоко в’їлася в шкіру під нігтями, зашкарубла там. Його руки назавжди залишаться брудними. Кольорове клеймо в білому потойбіччі. Ніколи більше не буде чистоти, ніколи. Нехай кожний знає, ким він був, а першим — відсутній Господь Бог. І нехай собі морщить носа, споглядаючи той бруд. Жером Кляйн написав 1936 року в New York Post: Ван Ґоґ оголив своє серце. Сутін оголює нутрощі.

На смертному ложі художник оголив свої назавжди забруднені фарбами пальці. Невеличке доповнення для доктора Бога.

Похорон — за два дні після скону художника. В середу, 11 серпня 1943 року, о 14-й годині. Навіть клепсидра є спробою затушувати подію. Марі-Берт подала її в друк, рукою перекресливши останньої миті «цвинтар Пер-Лашез» і вписавши над перекресленим «Монпарнас». Ще один засіб обдурити окупантів та їхніх шпиків, затерти сліди, тримати похорон у таємниці. Присутні: Пабло Пікассо, Жан Кокто, Макс Жакоб. І дві жінки: Ґерда Ґрот-Міхаеліс та Марі-Берт Оранш. Аж після війни на могилі з’являється ім’я, написане неправильно: Chaïme Soutine.

Так, крізь просвіти у вікнах бусика «овочі-фрукти» він виразно побачив Північний вхід на цвинтар. Вони приїхали сюди з бульвару Едґара Кіне. Коли здіймався червоно-білий шлагбаум, він уже знав, що в’їжджає в місто мертвих, на цвинтар Монпарнас. І сталося щось, про що йому і не снилося ніколи.

Дверцята зеленого бусика тихо відчинилися, не видаючи ані звуку, без жодного клацання. Його душа боязко випурхнула назовні, з полегшенням піднялася догори, залишаючи за собою всі жахіття окупаційної влади, всі схованки і кривавлячі стінки шлунка. Поет і земляк опише це згодом так:

Душе, скажи… скажи мені, яким моє життя… Здається з перспективи пташиного польоту…

Вона знялася високо і втішено облетіла декілька разів розкішні алеї чималого цвинтаря. Літати — ось чого завжди праглося його душі, затисненій в тісній в’язниці його кістлявого тіла. Літати — вгору і вгору, летіти в потужному, пронизуючому душу повітряному вирі. Підніматися до верхівок дерев і ще вище, як тоді, коли він спиною відчував у своєму забутому дитинстві піщаний ґрунт балтійського лісу і пильно не кліпаючи дивився вгору, поки голод не заганяв його додому.

Його душа бачила весь цвинтар, який хилився і викривлявся, як пагорби в Сере, у потужному бунті, посеред всеосяжного стрясання, які він колись сам намалював. Вона обернулася і побачила, що вони летять слідом: маленькі кондитери й помічники різника, кухарчуки, пажі, коридорні, хористи й церковні служки, дівчинка, що ішла до першого причастя, сільські діти. А ще до них приєднався малий Шарло. Вони створили для його душі бунтарський почет змовників.

Далеко-далеко внизу він бачив доктора Бога, який стрясав кулаками. Його душа виразно чула крики доктора. Той гарчав у небо:

Безбожні кружляють навколо… бо нікчемність між людських синів підіймається…

Проте безтурботну душу Сутіна неможливо було залякати погрозами і стисненими кулаками. Для неї вже перестала існувати заборона малювати, заборона польоту. Нарешті вона відчувала себе вільною. Так, здавалося, душа сміється. Сутінова душа сміялася у світлому дурмані. Ніхто на Монпарнасі не зможе в це повірити. Там же всі й досі і навіки вічні заповзялися вважати його найнещаснішим з художників. Однак земля стала неосяжною назавжди покинутою виразкою.

Звисока його душа роздивилася трьох чоловіків,