Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі
Отож, навколо нього стояло троє чоловіків. Пабло Пікассо, Жан Кокто, Макс Жакоб. І душа Хаїма Сутіна була ледь схвильована, немов під легким кайфом. Ось Пікассо, немов король-сонце, яскрава центральна зірка, від світла якої меркнуть усі інші. Тоді — брат-близнюк Орфея, Жан Кокто, він у травні 1942 року привітно приймав у Парижі улюбленого Гітлерового скульптора, якого уряд Віші запросив організувати персональну виставку — душа Сутіна не могла вимовити прізвища того скульптора. А тепер Кокто з зажуреним виразом обличчя стоїть над могилою художника Сутіна? Після його п’яних вечірок з якимись чорними маріонетками його сумління обурювалося ним. Фракійський співець теж умів поторгуватися зі смертю. Дорогою з царства Гадеса мерехтливий Орфей скинув свої шати. Він прагнув вибратися на світло.
А то хто стоїть, неподалік від могили Бодлера, який був змушений жити в ненависного вітчима генерала Опіка? Схожий на ангела Макс Жакоб, якого за декілька місяців, 24 лютого 1944 року, ґестапо заарештує неподалік від Орлеана в Сен-Бенуа-сюр-Луар, де він переховувався в монастирі серед ченців. І вже за два тижні — жахливо, але художникова душа передбачила і це — Жакоб помре від пневмонії у концтаборі Дрансі, на півночі від Парижа, де він очікував вивезення до Аушвіца. Пікассо вирішив, що вступатися за Жакоба немає потреби.
Там нічого не зробиш. Макс — ангел. Йому, щоб вибратися з тюрми, наша допомога не потрібна.
У свої молоді роки Макс ділив з Пікассо кімнату в Бато-Лавуар і до того ж підгодовував прибульця з Малаги. А тепер для короля-сонця важливою була його репутація. У Дрансі Макс вибачався перед іншими євреями, що молиться християнському богові. Його вихрестили в сорокарічному віці, хрещеним батьком був Пікассо. Вибачте, все правильно, то просто питання власної історії. Потім він помер. Проте пневмонія, про це добре знає відсутній король-сонце, була кращою за поїздку в набитому людьми вагоні до кінцевої станції на краю Польщі.
Сутінова душа бачить, кружляючи над цвинтарем Монпарнас, як вони стоять там унизу над могилою художника, в тілі якого вона ще донедавна жила. Пабло, Жан і Макс, король-сонце, який аж сяє щастям, мерехтливий Орфей і бідний Жакоб зі слабкими легенями, який невдовзі відійде в царство тіней.
Ще над могилою стоять дві жінки, передостання й остання. Його ангел-охоронець з Магдебурга, Ґерда Ґрот-Міхаеліс, яка знову навчила його їсти, після того як він давно відмовився від усякої їжі. Мадмуазель Ґард! Яка вона бліда. Їй вдалося вийти з концтабору Ґюрс, і тепер вона переховувалася в Каркасоні. З часу її відходу на Зимовий велотрек 15 травня 1940 року вона так ніколи більше й не побачила художника. Коли в Каркасоні вона дізнається від Мадлен Кастен, що Сутін живе з іншою, вона не плаче. Будьте мужньою, Ґердо. Вона прожила ще тридцять років і ані ногою не ступила на німецьку землю. У 70-х роках вона (Сутінова душа дивується, дізнавшись про це) диктує одному журналістові свої спогади. Ґерда! Мадмуазель Ґард!
На той час Марі-Берт уже тринадцять років не буде серед живих. Звільнена муза сюрреалістів, колишня дружина Дадамакса, нещасна Сутінова супутниця, яка шукала щораз нових пристановищ і наважилася на безконечну їзду до Парижа. Сімнадцять років після того серпневого дня, 1960 року, вона позбавить себе життя. Це не буде настільки красиво й оповито легендами, як у випадку музи Модільяні, ніжної Жанни Обютерн, яка випливла з вікна, щоб ніколи не вдаритися об темний асфальт. Марі-Берт підховають у могилу Хаїма Сутіна, такою була її воля. Удвох, як удвох вони взяли на себе ту прокляту дорогу з Шинона до Парижа в катафалку.
Ніколи не забуду нічного телефонного дзвінка від Елені. Вона телефонувала, тому що лютувала через той образ, який всі собі творять з Марі-Берт. А що, якщо колись вирине лист, в якому шинонські лікарі пояснюватимуть своїм паризьким колегам, що не могли піти на ризик операції, тому що для операції було надто пізно, тому що вона вже була надто небезпечною? Щось наче акт передачі, в якому вони перекладають відповідальність за оперативне втручання на своїх колег.
Припустімо, що вони просто опустили руки, побачивши цього пацієнта. Що ще залишалося робити Марі-Берт, як не наважитися на останню розпачливу поїздку до Парижа? Елені сопіла в слухавку:
Всі ті розмови про впертого ангела смерті, про розхитану жінку, хибні рішення. Все то — чистої води умоглядність. Що їй залишалося робити? Дивитися, як він помирає? Тож вона зателефонувала через паризьких знайомих до одного хірурга клініки Люті, і той пообіцяв взятися за операцію, незважаючи на високий ризик. Вона ж усього лиш хотіла дати Сутіновому життю останній шанс! Тому й вирішила їхати, попри небезпеку дороги.
В одній журнальній статті за 1952 рік Марі-Берт написала про останні роки Сутіна, вона справді пише, що шинонські лікарі оперувати його відмовилися. А навіть якщо то вважати безпомічною спробою самовиправдання людини, яка відчувала провину за рішення, що не мало бажаного результату, що не привело до порятунку? Розважливі думки завжди приходять запізно.
Елені не бажає навіть чути міркувань про те, що їх могли схопити, що шлях художника проліг би тоді до Дрансі, а звідти — на схід. Не було б тієї виснажливо-довгої шаленої поїздки, художник помер би в палаті шинонської лікарні, заколисаний маковим молочком. Не було б тієї пекельної, сповненої страхів, занадто довгої останньої поїздки…
Елені не піддається:
Ну бо ти просто не знаєш, на що здатна закохана жінка! Вона бачила тільки цей один, останній шанс.
Елені вішає слухавку.
