На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

* * *

Під час чергової поїздки до Торонто я зайшов до художньої фундації. Мене познайомили з ЇЇ власницею панею Шафранюк. Вона скрушно розповіла мені про чоловіка, який усе життя мріяв про вільну Україну і, на превеликий жаль, помер незадовго до проголошення її незалежності.

Вжесневський поводив мене по будинку і показав частину першого поверху, яку можна було переобладнати для потреб ген-консульства. Познайомив з архітектором і будівничим. Оглядини переконали мене, що будинок Вжесневських — найкращий варіант.

У Києві не заперечували проти такого вибору. Власне, і в МЗС, і голова комісії в закордонних справах Павличко знали від самого Вжесневського про його готовність передати безплатно приміщення для ген консульства. На подання нашого посольства МЗС України направило ноту канадському Департаменту зовнішніх справ і міжнародної торгівлі з пропозицією дати дозвіл на заснування в Торонто українського генерального консульства.

Хоча документи на дозволи ще не надійшли, проте з телефонних розмов було відомо про позитивну відповідь з ДЗСМТ Канади і з мерії Торонто. З цієї нагоди Вжесневський вирішив зробити день відкритих дверей і запросити мене виступити перед великою громадою, що мала стати свідком і учасником доброчинного дару Україні.

Інформаційна діяльність посольства

На черговій робочій нараді розглядали питання організації інформаційної служби. Треба було активізувати цю ланку діяльності і підключити до неї додаткові сили.

При обговоренні питання про покращення інформаційної діяльності ми побачили, що посольство може зробити певний внесок у модернізацію зв’язку з МЗС та Міністерством зовнішніх економічних зв’язків України. Наш інформаційний зв’язок із зовнішнім світом важливий, проте добре було б, коли б внутрідержавний зв’язок, зокрема між посольством і названими двома міністерствами, був поставлений на рівень найновішої оргтехніки, що означає освоєння модемного зв’язку (електронної пошти).

Стосовно регіональної системи банків інформації та системи електронної пошти зробили висновок, що посольство недалеке від тієї стадії розвитку своєї діяльності, коли буде спроможне ширше використовувати міжнародні інформаційні системи для пошуків необхідних Україні партнерів. На цій же початковій стадії ми здобудемо можливість давати інформацію про Україну до міжнародного обігу. Без сумніву, це дасть великі можливості створювати позитивний образ України у споживачів інформації електронних мереж. І я доручив Шандрукові зробити грошовий внесок до системи електронної пошти й підготувати документи для реєстрації нашого членства.

Основним джерелом поточної інформації про події в Україні були повідомлення Укрінформу, які щодень надходили на факс посольства.

До 1990 року агентство Укрінформ було філією ТАРС. Воно поширювало готову московську інформацію, і в цьому було його призначення. Коли Україна стала самостійною, люди в Укрінформі як і раніше поширювали чужу інформацію і не формували свій український погляд на події. Через те факсолисти Укрінформу часто приносили інформацію, яка майже слово в слово повторювала московську. Коли мова йшла про якусь далеку Абісинію, тоді могло бути справді байдуже, хто знайшов і передав новини, коли ж мова йшла про Україну, Росію та українсько-російські взаємини в російському тлумаченні суперечностей, тоді робота Укрінформу виглядала агентурною діяльністю супроти українських національних інтересів.

Звісна річ, співробітники Укрінформу ніякими агентами Москви не були і їхні промосковські тлумачення суперечностей між Україною й Москвою випливають не зі злої волі, а з інерції попередньої діяльності, звички бездумно поширювати московську інтерпретацію подій, з дуже низької національної свідомості, нерозуміння окремішності українських національних інтересів і, нарешті, зі звичайних людських лінощів. А втім, це лише пояснення, а не заперечення фактів поширення Укрінформом московського тлумачення подій.

І я вирішив поговорити з директором Укрінформу паном Возіяновим вважаючи, що не запереченням потрібно міняти характер інформації у бік українізації, а співпрацею.

У плані розширення інформаційної діяльності посольства в Канаді велике місце відводив генеральному консулатові в Торонто. Цей консулат я хотів створити як значний центр української діяльності в Канаді, До його основних консульських функцій хотів залучити економіста, юриста і кореспондента.

На посаду економіста претендував Роман Лунь. Його кандидатуру пропонував віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Жулинський.

На юриста, що вів би спадкові справи українців Канади, голова української інюрколегії Данило Кордельчук пропонував свого юриста. При цьому зарплатню та все інше його утримання інюрколегія брала на себе. Він був би адміністративно підпорядкований генконсулу і послові України і частину свого часу працював би за завданнями генконсула та посла. Кордельчук не наполягав на статусі дипломата для цього юриста, його можна було оформити юридичним дорадником чи референтом генерального консула. Цей чи подібний низький статус не міг би ускладнити дипломатичних відносин українського посольства з канадським урядом і разом з тим не заважав би йому виконувати вельми важливу роботу, бо ж цивільні справи про спадщину громадян Канади українського походження часом сягають мільйон і більше доларів. І треба б сприяти волі старших людей, які хочуть заповісти своє майно родичам в Україні.

Для роботи кореспондентом з кількох пристойних кандидатур виділилася Леся Шимко. Я планував розділити її робочий час: чотири години вона працює на Укрінформ і чотири години на посольство. Про оплату чотирьох годин праці на посольство я домовився з керівництвом КУКу. Другу половину робочого дня мав оплатити Укрінформ. Возіянову сподобалася ідея акредитації кореспондента Укрінформу в найбільшому канадському місті. Він не був упевнений, чи зможе належно оплачувати кореспондентку, але користь від неї бачив велику і готовий був підписати з нею контракт. Я мав підстави припускати, що коли пані Шимко цікавими статтями й репортажами в канадських англомовних газетах приверне увагу української громади, то КУК візьме на себе всю оплату кореспондентки. Залишалося отримати дозвіл від МЗС України на запровадження при генконсульстві посольського кореспондента, і я підписав би з нею контракт.

У цей час у канадських газетах з’явилося кілька негативних оцінок України з огляду на відхилення депутатами Верховної Ради України вимог Заходу про ядерне роззброєння.

Я попросив Лесю Шимко підготувати відповідь тим газетам і надіслати мені на перевірку. Шимко написала гарну статтю з правильним розумінням української позиції. На ранок стаття з’явилася в кількох канадських газетах. Усе посольство було задоволене оперативністю нашої реакції на виступи канадської преси і змістом самої статті.

Без цієї кореспондентки наш перший секретар з культури й інформації пан Біляшівський не зміг забезпечити швидке реагування посольства на публікації про Україну.

У телефонній розмові з першим заступником міністра закордонних справ Миколою Макаревичем я розповів про цей вдалий початок нашої співпраці, доводив, що ніхто з нас, українців з України, не володіє англійською мовою так добре, як Леся Шимко, попросив затвердити її на посаду кореспондентки Укрінформу в Канаді.

Макаревич не