У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович
А за рік, коли мені вручали орден Червоної Зірки, ті самі хлопці, хто залишився живим, мене на руках до моєї землянки несли. Вони мною пишалися.
Якщо запитаєте, якого кольору війна, я вам скажу — кольору землі. Для сапера... Чорного, жовтого, глиняного кольору землі...
Десь ми йдемо... Ночуємо в лісі. Розклали багаття, і горить це багаття, і всі сидять тихо-тихо, а деякі вже й поснули. Я засинаю, дивлячись на вогонь, я сплю з розплющеними очима: якісь метелики, якісь мошки летять на вогонь, летять всю ніч, ні звуку, ні шереху, вони безмовно зникають у цьому великому багатті. Наступні вслід летять... Прямо сказати... Ось так і ми. Йшли і йшли. Котили потоком.
Через два місяці мене не вбило, через два місяці мене поранило. Вперше поранило легко. І я покинула думати про смерть...»
Станіслава Петрівна Волкова,
молодший лейтенант,
командир саперного взводу
«У дитинстві... Я розпочну зі свого дитинства... А на війні я найбільш боялася згадувати дитинство. Саме дитинство. Найніжніше на війні не можна згадувати... Ніжне не можна... Тут — табу.
Отож... У дитинстві батько стриг мене під корінь машинкою-нульовкою. Про це я згадала, коли нас постригли, і з дівчат ми раптом перетворилися на молоденьких солдатиків. Деякі дівчата злякалися... А я якось легко звикла. Моя стихія. Недарма батько зітхав: "Не дівка, а хлопчисько росте". А в усьому була винна одна моя пристрасть, через яку не раз перепадало від батьків. Узимку я стрибала з крутого яру в занесену снігом Об. Після уроків брала у батька старі ватяні штани, одягала їх і зав’язувала на валянках. Ватяну фуфайку заправляла в штани й міцно затягувалася ременем. На голові шапка-вушанка, зав’язана під підборіддям. У такому вигляді, перевалюючись, як ведмідь, з ноги на ногу, йду до річки. Розбігаюся з усієї сили і стрибаю з обриву вниз...
Ох! Яке відчуття, поки летиш у прірву і ховаєшся з головою під снігом. Перехоплює дух! Поривалися зі мною інші дівчата, але в них не виходило гладко: то ногу звихне, то ніс розіб’є об твердий сніг, то іще щось трапиться. Я ж була вправніша за хлопців.
Про дитинство згадала... Бо не хочеться відразу про кров... Але я розумію — це важливо, це, звісно, важливо. Я люблю книжки читати. Я розумію...
Прибули ми до Москви у вересні сорок другого... Цілий тиждень нас возили по залізничному кільцю. Зупинялися на станціях: Кунцево, Перово, Очаково, і скрізь з ешелону висаджувалися дівчата. Приходили, як кажуть, "покупці", командири з різних частин і родів військ, агітували нас у снайпери, санінструктори, радисти... Мене все це не спокушало. Нарешті з усього ешелону нас залишилося тринадцять душ. Усіх помістили до однієї теплушки. У тупику стояло лише два вагони: наш і штабний. Дві доби до нас ніхто не з’являвся. Ми сміялися і співали пісню: "Позабыт-позаброшен". Наприкінці другого дня ввечері ми побачили, що до наших вагонів разом із начальником ешелону прямують три офіцери.
"Покупці"! Вони були високі, стрункі, затягнуті портупеями. Шинелі новісінькі, чоботи начищені до блиску, зі шпорами. Оце так! Таких ми ще не бачили. Вони позаходили до штабного вагона, а ми притиснулися до стінки послухати, що там казатимуть. Начальник показував наші списки і коротко характеризував: хто така і звідки родом, освіта. Нарешті ми почули: "Всі згодяться".
Тоді начальник вийшов із вагона і наказав нам шикуватися. Запитали: "Чи бажаєте навчитися мистецтву воювати?" Ну, як же ми можемо не бажати, звісно, бажаємо. Дуже! Мріємо! Навіть ніхто з нас не запитав: де навчатися і на кого? Наказ: "Старший лейтенанте Митропольський, везіть дівчат до училища". Кожна наділа на плечі свій "сидір", стали по двоє, і повів нас офіцер вулицями Москви. Улюблена Москва... Столиця... Навіть у цей важкий час гарна... Рідна... Офіцер ішов швидко, сягнистими кроками, ми не встигали за ним. Тільки на зустрічі в Москві на день тридцятиріччя Перемоги Сергій Федорович Митропольський зізнався нам, колишнім курсанткам Московського Військово-інженерного училища, як він соромився вести нас по Москві. Він намагався подалі відійти від нас, щоб на нього не звертали уваги. На цей дівочий табун... Ми цього не знали і майже бігом наздоганяли його. Гарні ж ми, напевно, були!
Так от... З перших же днів занять схопила два наряди поза чергою: то аудиторія холодна мене не влаштовувала, то іще щось. Знаєте, шкільні звички. Ну, і отримувала по заслузі — один наряд позачергово, другий... Незабаром ще і ще. Під час розводу на вулиці курсанти побачили мене й почали сміятися: штатний днювальний. Їм, звісно, смішно, а я на заняття не ходжу, вночі не сплю. Удень постійно стою коло дверей на тумбочці, а вночі натираю в казармі підлогу мастикою. Як тоді робилося? Зараз поясню... Детально... Це не так, як тепер, тепер бувають різні щітки, натирачі тощо. А тоді... Після відбою знімаєш чоботи, щоб не забруднити мастикою, обмотуєш ноги шматками старої шинелі, робиш мов би постоли, замотуєш шпагатом. Розкидаєш мастику по підлозі, розтираєш щіткою, та не капроновою, а волосяною, від якої прилипають жмути, і тоді вже починаєш шурувати ногами. Терти потрібно до дзеркального блиску. Ото за ніч натанцюєшся! Ноги гудуть і німіють, спину не розігнеш, потом умиваєшся. Уранці навіть немає сили прокричати роті: "Підйо-о-ом!" А вдень теж присісти ніколи, бо днювальний завжди має стояти коло тумбочки. Одного разу зі мною стався казус... Смішно... Стою коло тумбочки, тільки впоралася з прибиранням у казармі. Так захотілося спати, що відчуваю — зараз упаду. Оперлася на тумбочку і задрімала. І раптом чую, що хтось відчиняє двері до приміщення, підхопилася — переді мною стоїть черговий по батальйону. Я скинула руку і доповілаї: "Товаришу старший лейтенант, рота перебуває на відпочинку". А він так пильно дивиться на мене і не може приховати усмішку. І тут я здогадалася, що я, як лівша, поспіхом приклала до
