У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Коли ми зайшли до будинку, я побачила жінку. Вона лежала на підлозі, вся в якихось старих ганчірках. Чоловік став відразу завішувати вікна. Два автоматники — на дворі, два — біля дверей, один мені ліхтариком світить. Жінка ледве стримувала стогони, їй дуже боляче.

Я все просила її:

— Терпи, рідненька. Не можна кричати. Терпи.

Це ж нейтральна смуга. Якщо противник щось помітить, то нас закидають набоями. Але коли солдати почули, що дитина народилася... "Ура! Ура!" — тихо так, майже пошепки. На передовій народилася дитина!

Принесли води. Кип’ятити не було де, обтерла дитинку холодною. Загорнула у свої онучі. У будинку нічого не знайдеш, самі старі ганчірки, на яких лежала мати.

І так я пробиралася на той хутір кілька ночей. Востаннє прийшла перед наступом і прощаюся:

— Більше я до вас прийти не зможу. Їду.

Жінка про щось спитала чоловіка латиською. Він переклав мені:

— Дружина запитує, як вас звати?

— Ганна.

Жінка знову щось сказала. І чоловік знову переклав:

— Вона каже, що дуже гарне ім’я. І на вашу честь ми назвемо свою дочку Ганною.

Жінка трохи підвелася — встати вона ще не могла — і простягнула мені гарну перламутрову пудреницю. Це була, мабуть, її найдорожча річ. Я відкрила пудреницю, і цей запах пудри вночі, коли кругом стріляють, рвуться набої... Це було щось таке... Я й тепер плакати хочу... Запах пудри, ця перламутрова кришечка... Маленька дитина... Дівчинка... Щось таке домашнє, щось зі справжнього жіночого життя...»

Ганна Миколаївна Хролович,

гвардії лейтенант, фельдшер

«Жінка на флоті... Це було щось заборонене, навіть неприродне. Вважалося, що через неї стаються нещастя на кораблі. Сама я родом з-під Фастова, в нашому селі до смерті маму дражнили баби: кого ти народила — дівку чи хлопця? А я писала самому Ворошилову, щоб мене взяли до Ленінградського артилерійсько-технічного училища. І тільки за його особистим розпорядженням мене туди прийняли. Єдину дівчину.

Закінчила училище, все одно хотіли залишити на суходолі. Тоді я не стала зізнаватися, що я жінка. Урятувало українське прізвище "Руденко". Але одного разу все ж таки виказала себе. Драїла палубу, раптом чую шум, обернулася: матрос проганяє кішку, невідомо, як вона потрапила на корабель, де. Напевно, ще від перших мореплавців залишилося марновірство, що кішки й жінки завдають на морі лиха. Кішці не хотілося залишати корабель, і вона робила такі фінти, що їй позаздрив би футболіст світового класу. На кораблі — сміх. Але в той момент, коли кішка мало не впала у воду, я злякалася і закричала. І, напевно, це був такий дівочий дискант, що чоловічий сміх ураз урвався. Запала тиша.

Чую голос командира:

— Вахтовий, на корабель проходила жінка?

— Ні, товаришу командир.

Тут знову паніка — на кораблі жінка.

...Я була першою жінкою, кадровим офіцером Військово-Морського флоту. У війну озброювала кораблі, морську піхоту. Тоді й з’явилося в англійській пресі, що якесь незрозуміле створіння — чи то чоловік, чи то жінка — воює у росіян на флоті. І, мовляв, цю "леді з кортиком" ніхто заміж не візьме. Мене заміж не візьме?! Ні, помиляєшся, пане хороший, візьме, найгарніший офіцер...

Я була щасливою дружиною і залишилася щасливою матір’ю і бабусею. Не моя провина, що чоловік загинув на війні. А флот я любила і люблю протягом усього життя...»

Таїсія Петрівна Руденко-Шевелєва,

капітан, командир роти

Московського флотського екіпажу,

нині підполковник у відставці

«Я працювала на заводі... На ланцюговому заводі в нашому селі Михальчиково Кстовського району Горьківської області. Щойно почали призивати чоловіків і відправляти їх на фронт, мене поставили на верстат виконувати чоловічу роботу. Звідти перевели молотобійцем до гарячого цеху, в якому кували корабельні ланцюги.

Просилася на фронт, але заводське начальство вигадувало різні приводи, щоб затримати мене на заводі. Тоді я написала до райкому комсомолу і в березні сорок другого отримала призовну повістку. Нас ішло декілька дівчат, проводжати вийшло все село. Тридцять кілометрів до Горького йшли пішки, а там нас розподілили по різних частинах. Мене відрядили до сімсот вісімдесят четвертого зенітного артилерійського полку середнього калібру.

Невдовзі призначили першим номером-навідником. Але мені й цього мало, я хотіла стати заряджальником. Справді, ця робота вважалася суто чоловічою: треба було піднімати шістнадцатикілограмові набої і вести інтенсивний вогонь із темпом п’ять секунд на залп. Але ж недаремно я працювала молотобійцем. За рік мені присвоїли звання молодшого сержанта і призначили командиром другої гармати, на якій були дві дівчини і четверо чоловіків. Через сильний вогонь стволи гармат розпікалися до червоного і ставало небезпечно стріляти, доводилося, всупереч усім правилам, охолоджувати їх змоченими водою ковдрами. Гармати не витримували, а люди витримували. Я — витримала, сильна дівчина, але знаю, що на війні була здатною на більше, ніж у мирному житті. Навіть фізично. Звідкілясь піднімалися невідомі сили...

Почувши по радіо про Перемогу, я підняла обслугу гармати по тривозі й подала свою останню команду:

— Азимут — п’ятнадцять нуль-нуль. Кут сходу — десять нуль. Підривник сто двадцять темп десять!

Сама підійшла до замка і почала салютувати чотирма набоями на честь нашої Перемоги після чотирьох років війни.

На постріли вибігли всі, хто був на позиції батареї, а також комбат Слатвінський. За самовольство він при всіх наказав посадити мене під арешт, але потім скасував своє рішення. І ми всі враз салютували тепер уже з особистої зброї, обнімалися й цілувалися. Пили горілку, співали пісень. А потім плакали всю ніч і весь день...»