У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

— марлею. Досить було єдиного прямого влучення, як він спалахував — і згорав у повітрі, не долітаючи до землі. Як сірник. Єдина солідна металева деталь — це сам мотор М-II. Потім уже, лише наприкінці війни, нам видали парашути і поставили кулемет у кабіні штурмана, а раніше не було ніякої зброї, чотири бомботримача під нижніми площинами — і більше нічого. Тепер би нас назвали камікадзе, напевно, ми й були камікадзе. Так! Були! Але перемога цінувалася вище, ніж наше життя. Перемога!

Ви запитуєте, як ми витримували? Я вам відповім...

Перед тим як піти на пенсію, я захворіла від самої думки: як це я не буду працювати? Навіщо ж після п’ятдесяти років закінчила другий інститут? Стала істориком. А так — протягом усього життя геолог. Але хороший геолог завжди в полі, а я вже була не при тій силі. Приїхав лікар, зробили кардіограму, і мене запитують:

— У вас коли був інфаркт?

— Який інфаркт?

— У вас усе серце в рубцях.

А ті рубці, мабуть, із війни. Ти заходиш над ціллю, тебе всю трясе. Усе тіло вкривається дрожем, бо внизу вогонь: винищувачі стріляють, зенітки розстрілюють... Декілька дівчат змушені були піти з полку, не витримали. Літали ми здебільшого вночі. Якось нас спробували посилати на завдання вдень, але відразу відмовилися від цього наміру. Наші "По-2" підстрілювали з автомата...

Робили до дванадцяти вильотів за ніч. Я бачила знаменитого льотчика — аса Покришкіна, коли він повертався з бойового вильоту. Це був кремезний чоловік, йому не двадцять років і не двадцять три, як нам: поки літак заправляли, технік встигав зняти з нього сорочку і викрутити. З неї текло, ніби він під дощем побував. Тепер можете легко собі уявити, що робилося з нами. Прилетиш — і не можеш навіть із кабіни вийти, нас витягали. Не могли вже планшет нести, тягли по землі.

А праця наших дівчат-зброярів! Їм треба було чотири бомби — це чотири сотні кілограмів — підвісити до машини вручну. І так усю ніч — один літак злетів, другий — сів. Організм так перебудовувався, що ми всю війну не були жінками. Ніяких у нас жіночих справ... Місячних... Ну, ви самі розумієте... А після війни не всі спромоглися народити.

Ми всі курили. І я курила, таке відчуття, що ти трішки заспокоюєшся. Прилетиш — вся тремтиш, закуриш — заспокоїшся. Ходили ми в шкірянках, штанях, гімнастерці, взимку ще хутряна куртка. Мимоволі і в ході, і в рухах з’являлося щось чоловіче. Коли скінчилася війна, нам пошили сукні хакі. Ми раптом відчули, що ми дівчата...»

Олександра Семенівна Попова,

гвардії лейтенант, штурман

«Вручили мені нещодавно медаль... Від Червоного Хреста... Золоту міжнародну медаль "Флоренс Найтінгейл". Усі вітають і дивуються: "Як це ви змогли витягнути сто сорок сім поранених? Така мініатюрна дівчинка на воєнних фотографіях". Так, я їх, може, й двісті витягла, хто тоді рахував? Мені це й на думку не спадало, ми цього не розуміли. Йде бій, люди стікають кров’ю, а я буду сидіти й записувати. Я ніколи не чекала, поки скінчиться атака, повзала під час бою і підбирала поранених. Якщо в нього осколкове поранення, а я приповзу до нього за годину-дві, то мені там нічого робити, людина залишиться без крові.

Тричі поранена і тричі контужена. На війні хто про що мріяв: хто додому повернутися, хто дійти до Берліна, а я про одне загадувала — дожити б до дня народження, щоб мені виповнилося вісімнадцять років. Чомусь мені страшно було померти раніше, не дожити хоча б до вісімнадцяти. Ходила я в штанях, у пілотці, завжди обірвана, бо повсякчас на колінах повзеш, та ще під вагою пораненого. Не вірилося, що коли-небудь можна встати і йти по землі, а не повзти. Це мрія була! Приїхав якось командир дивізії, побачив мене й питає: "А що це у вас за підліток? Чого ви його тримаєте? Його б треба послати навчатися".

Пам’ятаю, бракує бинтів... Такі страшні кульові поранення, що кладеш на рану цілий пакет. Із себе всю білизну розірвала і хлопців прошу: "Ану зніміть кальсони, нижні сорочки, у мене люди гинуть". Вони познімали, порвали на шматки. Я їх не соромилася, ось наче з братами, як хлопчисько серед них жила. Йдемо, тримаємося втрьох за руки, і середній спить годину-дві. Тоді міняємося.

Дійшла до Берліна. Розписалася на рейхстазі: "Я, Софія Кунцевич, прийшла сюди, щоб убити війну".

Побачу братську могилу, я перед нею на коліна стаю. Перед кожною братською могилою... Тільки на колінах...»

Софія Адамівна Кунцевич,

старшина,

санінструктор стрілецької роти

Про дівочий дискант і матроські забобони

«Чула я... Слова... Отрута... Слова, як камені... Кажуть, це було чоловічим бажанням — піти воювати. Хіба може жінка вбивати?! Це — ненормальні, не повноцінні жінки...

Ні! Тисячу разів ні! Ні, це було людським бажанням. Йшла війна, я жила звичайним життям. Дівочим... Але сусідка одержала листа — чоловіка поранило, лежить у госпіталі. Я подумала: "Він поранений, а замість нього хто?" Той прийшов без руки — замість нього хто? Той повернувся без ноги — замість нього хто? Я писала, просила, благала взяти мене в армію. Так нас виховували, що без нас нічого не може діятися в нашій країні. Нас навчили її любити. Захоплюватися. Позаяк почалася війна, ми зобов’язані чимось допомогти. Потрібні медсестри — треба йти в медсестри. Потрібні зенітниці — треба йти в зенітниці.

Хотіли ми на фронті бути схожими на чоловіків? Спочатку дуже хотіли: зробили короткі стрижки, навіть ходу змінили. А потім ні, зась! Потім дуже захотілося фарбуватися, цукор не їли, а берегли, щоб гривку ним накрохмалити. Яка то була втіха, коли щастило роздобути казанок води, щоб помити голову. Якщо довго йшли, шукали м’якої трави. Рвали