У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

А з того кінця вулиці — наша вулиця була коротка — з’явився німецький патруль. Вони теж усе побачили, у них добрий огляд. Я нічого не встигла збагнути. Звісно, не встигла... Крик. Гуркіт. Постріли... Я... Ніяких думок... Перше почуття — страх. Я лиш побачила, що хлопчик і дівчинка — р-раз встали — і ось уже падають. Вони впали разом.

А потім... День минув, другий... Третій... А я безперервно про це думаю. Це ж треба зрозуміти: вони цілувалися не вдома, а на вулиці. Чому? Вони хотіли так померти... Знали, що все одно загинуть у гетто, і хотіли померти інакше. Звісно, це любов. А що — інше? Що може бути інше... Тільки любов.

Розповіла вам... Ну це ж, справді, вийшло — красиво. А в житті? У житті я зазнавала жаху... Так... Що іще? Я зараз подумаю... Вони боролися... Вони хотіли красиво померти. Це, я впевнена, був їхній вибір...»

Любов Едуардівна Кресова,

підпільниця

«Я? Я не хочу говорити... Хоча ні... Словом... Про це не можна говорити...»

Ірина Мойсеївна Лепицька,

рядова, стрілок

«Містом бродила божевільна жінка... Ніколи вона не вмивалася, не розчісувалася. У неї вбили п’ятьох дітей. Усіх. І вбили по-різному. Першому в голову стріляли, другому — у вушко...

Вона підходила до людей на вулиці... До будь-кого... І казала: "Я розповім тобі, як убили моїх дітей. З якого почати? З Василька... Йому в вушко стріляли? А Толику — в голівку... Ну, з кого?"

Від неї всі тікали. Вона була божевільною, тому вона могла розповідати...»

Антоніна Альбертівна Вижутович,

партизанська медсестра

«Ось лише пам’ятаю: гукнули — перемога! Весь день стояв крик... Перемога! Перемога! Браття! Я спочатку не повірила, так звикли вже до війни — начебто це і є життям. Перемога! Ми перемогли... Ми були щасливі! Щасливі!!!»

Ганна Михайлівна Перепілка,

сержант, медсестра

«ПАНЯНКИ! А ВИ ЗНАЄТЕ: КОМАНДИР САПЕРНОГО ВЗВОДУ ЖИВЕ ЛИШЕ ДВА МІСЯЦІ...»

Я завжди говорю про одне... Так чи інакше до цього повертаюся...

Найчастіше я говорю про смерть. Про їхні стосунки зі смертю — вона ж повсякчас кружляла поряд. Так близько і вже звично, як і життя. Я намагаюся збагнути, як можна було вціліти серед цього нескінченного досвіду вмирання? Дивитися день у день. Думати. Мимоволі примірятися.

Чи можна про це розповісти? Що піддається словам і нашим почуттям? А що — невимовне? Запитань у мене дедалі стає більше, а відповідей менше.

Іноді я повертаюся додому після зустрічей з думкою, що страждання — це самотність. Глуха ізоляція. Іноді мені здається, що страждання — особливий вид знання. Міститься щось у людському житті, що іншим шляхом неможливо передати і зберегти, найпаче у нас. Так створений наш світ, так створені ми.

З однією з героїнь цієї глави ми зустрілися в аудиторії Білоруського державного університету. Студенти шумно й весело складали свої зошити після лекції. «Якими ми були тоді? — відповіла вона запитанням на моє перше запитання. — Ось такі, як вони, мої студенти. Тільки одяг не такий і прикраси у дівчат простенькі. Залізні каблучки, скляне намисто. Прогумовані капці. Не було ще цих джинсів, магнітофонів».

Я дивилася вслід студентам, а розповідь вже починалася...

«До війни ми з подругою закінчили університет, під час війни — саперну школу. Їхали на фронт уже офіцерами... Молодшими лейтенантами... Зустріли нас так: "Молодці, дівчатка! Добре, що приїхали, дівчатка. Але нікуди ми вас не відправимо. Залишитесь у нас при штабі". Це нас так зустріли в штабі інженерних військ. Тоді ми розвертаємося і йдемо шукати командувача фронтом Малиновського. Коли ми ходили, селищем рознеслося, що якісь дві дівчини шукають командувача. Підходить до нас офіцер і каже:

— Покажіть свої документи.

Подивився.

— Чому ви шукаєте командувача, вам же треба до штабу інженерних військ?

Ми йому відповідаємо:

— Нас прислали командирами саперних взводів, а хочуть залишити при штабі. А ми добиватимемося, щоб тільки — командирами саперних взводів і тільки — на передову.

Тоді той офіцер знову веде нас до штабу інженерних військ. І довго вони там всі говорили й говорили, набилася повна хата людей, і кожний радить, а хто й сміється. А ми наполегливо тримаємося свого, що, кажемо, ми маємо направлення, ми маємо бути тільки командирами саперних взводів. Тоді цей офіцер, який нас привів, розлютився:

— Панянки! А ви знаєте, скільки живе командир саперного взводу? Командир саперного взводу живе лише два місяці...

— Знаємо, тому й хочемо на передову.

Нічого не вдієш, виписують нам направлення:

— Ну, гаразд, ми вас відправимо до п’ятої ударної армії. Що означає "ударна армія", ви, мабуть, знаєте, сама назва про це свідчить — завжди передова.

Яких тільки страхів ми від них наслухалися. А ми раді:

— Згодні!!!

Приїхали до штабу п’ятої ударної, там сидить такий інтелігентний капітан, він нас дуже красиво прийняв, але як почув, що ми маємо намір бути лише командирами саперних взводів, схопився за голову:

— Ні-ні! Що ви? Знайдемо вам роботу тут, при штабі. Ви що, жартуєте, там же лише чоловіки, і раптом за командира буде жінка — це нісенітниця. Що ви, що ви!!!

Протягом двох днів вони нас там обробляли. Прямо сказати... Умовляли. Ми не відступили: лише командирами саперних взводів. Від свого — ані кроку. Але й це