У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

молодший сержант,

командир зенітної гармати

«У мене на плечах ручний кулемет... Я ніколи не зізнаюся, що він важкий. Хто мене тоді другим номером залишить? Неповноцінний боєць, треба замінити. Відішлють на кухню. А це соромно. Не дай Боже всю війну пробути на кухні. Я б плакала...

— Жінок посилали на завдання нарівні з чоловіками?

— Нас намагалися оберігати. Треба було проситися на бойове завдання або заслужити. Проявити себе. Потрібна була сміливість, відчайдушність натури для такої справи. А на це не кожна дівчина була здатна. Працювала в нас на кухні Валя. Вона така м’яка, сором’язлива, її з гвинтівкою й уявити не можна було. У крайньому разі вона б, звісно, стріляла, але на завдання вона не рвалася. Я? Я рвалася. Я мріяла!

А в школі була тихою дівчинкою... Непомітною...»

Галина Ярославівна Дубовик,

партизанка дванадцятої кавалерійської

партизанської бригади імені Сталіна

«Наказ: прибути на місце за двадцять чотири години... Направлення — до польового пересувного госпіталю сімсот тринадцять...

Пам’ятаю, що з’явилася до госпіталю в чорній маркізетовій сукні й босоніжках, а зверху на мені була плащ-накидка чоловіка. Відразу видали військове обмундирування, але я відмовилася його отримувати: все було на три-чотири номери понад мій розмір. Начальникові госпіталю доповіли, що я не підкоряюся військовій дисципліні. Він ніяких заходів вживати не став, мовляв, почекаємо, за кілька днів переодягнеться сама.

За кілька днів ми переїжджали на інше місце, і нас дуже бомбили. Ховалися ми в картопляному полі, а невдовзі перед тим був дощ. Можете собі уявити, на що перетворилася моя сукня з маркізету і якими стали босоніжки? Наступного дня я вже одяглася солдатом. У повному обмундируванні.

Так почався мій військовий шлях... До самої Німеччини...

У сорок другому році в перших числах січня ми увійшли до села Афонівка Курської області. Лютували морози. Два шкільних будинки були напхом напхані пораненими: лежали на ношах, на підлозі, на соломі. Бракувало машин і бензину, щоб вивезти всіх у тил. Начальник госпіталю прийняв рішення організувати кінний обоз з Афонівки та сусідніх сіл. На ранок обоз прийшов. Управляли кіньми тільки жінки. На санях лежали домоткані ковдри, кожухи, подушки, у деяких — навіть перини. Досі не можу згадати без сліз, як це було... Ці сцени... Кожна жінка вибрала собі свого пораненого, стала готувати в дорогу і тихенько голосити:"Синочку рідненький!", "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький!" Кожна принесла трохи домашньої їжі, навіть теплої картоплі. Вони вкутували поранених своїми домашніми речами, обережно укладали на сани. Досі стоїть у мене у вухах ця молитва, це тихе жіноче голосіння: "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький..." Шкода, навіть тепер відчуваю докори сумління, що тоді ми не запитали прізвищ у цих жінок.

Ще я запам’ятала, як ми рухалися визволеною Білоруссю і в селах взагалі не зустрічали чоловіків. Стрічали нас лише жінки. Самі жінки залишилися...»

Олена Іванівна Варюхіна,

медсестра

Про безмовність жаху і красу вигадки

«Хіба я знайду такі слова? Про те, як я стріляла, я можу розповісти. А про те, як плакала, ні. Це залишиться невисловленим. Знаю єдине: на війні людина стає страшною й незбагненною. Як її зрозуміти?

Ви — письменниця. Вигадайте що-небудь самі. Щось гарне. Без вошей і бруду, без блювотини... Без запаху горілки і крові... Не таке страшне, як життя...»

Анастасія Іванівна Медвєдкіна,

рядова, кулеметниця

«Не знаю... Ні, я розумію, про що ви питаєте, але мені бракує слів... Мої слова... Як описати? Треба... Щоб... Душив спазм, як він душить мене: вночі лежу в тиші й раптом згадаю. Задихаюся. У лихоманці. Ось так...

Десь є ці слова... Потрібен поет... Як Данте...»

Ганна Петрівна Калягіна,

сержант, санінструктор

«Буває, почую музику... Або пісню... Жіночий голос... І там знайду те, що я тоді відчувала. Щось подібне...

А дивлюся кіно про війну — неправда, книжку читаю — неправда. Ну, не те... Не те виходить. Сама починаю говорити — теж не те. Не так страшно і не так красиво. Знаєте, яким чудовим буває на війні ранок? Перед боєм... Ти дивишся і знаєш: він може стати для тебе останнім. Земля така гарна... І повітря... І сонечко...»

Ольга Микитівна Забєліна,

військовий хірург

«До гетто ми жили за колючим дротом... Я навіть пригадую, що це сталося у вівторок, чомусь я потім звернула увагу, що то був вівторок. Вівторок... Число і місяць не пам’ятаю. Але то був вівторок. Випадково підійшла до вікна. На лавці навпроти нашого будинку сиділи хлопчик і дівчинка і цілувалися. Кругом погроми, розстріли. А вони