У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

Ми вже йшли Східною Пруссією, вже всі говорили про Перемогу. Він загинув... Загинув миттю... Від осколка... Моментальною смертю. За секунду мені передали, що їх привезли, я прибігла... Я його обняла, я не дала його забрати. Ховати. У війну ховали швидко: вдень загинув, якщо бій швидкий, то відразу збирають всіх, звозять звідусіль і риють велику яму. Засипають. Іноді тільки сухим піском. І якщо довго на цей пісок дивитися, то здається, що він рухається. Тремтить. Колишеться цей пісок. Бо там... Там для мене ще живі люди, вони нещодавно були живими... Я бачу їх, я з ними розмовляю... Не вірю... Ми всі ходимо і не віримо іще, що вони там... Де?

І я не дала його відразу ховати. Хотіла, щоб іще була в нас одна ніч. Сидіти біля нього. Дивитися... Гладити...

Уранці... Я вирішила, що заберу його додому. До Білорусі. А це — кілька тисяч кілометрів. Військові дороги... Плутанина... Усі вважали, що з горя я збожеволіла. "Ти маєш заспокоїтись. Тобі треба поспати". Ні! Ні! Я йшла від генерала до генерала, так дійшла до командувача фронтом Рокоссовського. Спочатку він відмовив... Ну, божевільна якась! Скільки вже у братських могилах поховано, лежить у чужій землі...

Я ще раз домоглася до нього на прийом:

— Хочете, я встану перед вами на коліна?

— Я вас розумію... Але він уже мертвий...

— У мене немає від нього дітей. Будинок наш згорів. Навіть фотографії пропали. Нічого нема. Якщо я його привезу на Батьківщину, залишиться хоча б могила. І мені буде куди повертатися після війни.

Мовчить. Ходить по кабінету. Ходить.

— Ви коли-небудь любили, товаришу маршал? Я не чоловіка ховаю, я любов ховаю.

Мовчить.

— Тоді я теж хочу тут померти. Навіщо мені без нього жити?

Він тривалий час мовчав. Потім підійшов і поцілував мені руку.

Мені дали спеціальний літак на одну ніч. Я увійшла до літака... Обняла труну... І знепритомніла...»

Єфросинія Григорівна Бреус,

капітан, лікар

«Розлучила нас війна... Чоловік — на фронті. Я евакуювалася спочатку до Харкова, а потім до Татарії. Улаштувалася там працювати. І ось одного разу мене розшукують, а моє дівоче прізвище Лісовська. Гукають усі: "Совська! Совська!" І я тоді відгукуюся: "Це я!" Мені кажуть: "Ідіть у НКВС, беріть пропуск і їдьте до Москви". Чому? Мені ніхто нічого не пояснив, і я не знала. Воєнний час... Їду й думаю, може, чоловік поранений, може, мене до нього викликають.

А я вже чотири місяці від нього нічого не отримувала, ніяких звісток. У мене такий намір, якщо я його знайду без рук, без ніг, каліку, заберу і відразу додому. Якось житимемо.

Приїжджаю до Москви, заходжу за адресою. Там написано: "ЦК КПБ", тобто наш білоруський уряд, і там таких, як я, дуже багато. Ми цікавимося: "Що? Чому? Навіщо нас зібрали?" Кажуть: "Про все дізнаєтеся". Зібрали нас усіх у великому залі: там наш секретар ЦК Білорусі, товариш Пономаренко, інші керівники. У мене запитали: "Чи хочете ви туди, звідки приїхали?" Ну, звідки я приїхала — з Білорусі. Звісно, хочу. І мене направляють до спецшколи. Починають готувати, щоб відправити в тил ворога.

Сьогодні закінчили навчання, а вже наступного дня посадили нас на машини і повезли до лінії фронту. Потім ми пішки пішли. Я не знала, який той фронт і яка вона — нейтральна смуга. Команда: "Приготуватися! Готовність — номер один". "Бах!" — вистрілили ракети. Сніг, бачу, білий-білий, а тут смуга людей, це ми один за одним лягли. Нас багато. Ракета згасла, пострілів немає. Нова команда: "Бігом!" — і ми побігли. І так пройшли...

У партизанський загін якимось дивом мені прийшов лист від чоловіка. Було стільки радості, так несподівано, два роки я про нього нічого не знала. А тут — літак скинув їжу, боєприпаси... І пошту... І в цій пошті, в тому мішку брезентовому мені — лист. Тоді я звертаюся письмово до ЦК. Я написала, що все робитиму, аби лише ми з чоловіком були разом. І цей лист тихесенько від командира нашого загону я передала льотчику. Невдовзі дізнаюся новини: передали по зв’язку — після виконання завдання нашу групу чекають у Москві. Усю нашу спецгрупу. Пошлють на нове місце... Усі мають летіти, а Федосенко — так та неодмінно.

Чекаємо ми літака, а це ніч, темно, як у бочці. І якийсь літак кружляє вгорі, а потім як дасть по нас бомбами. Це був "мессершмітт", німці нашу стоянку засікли, він пішов на новий розворот. А тим часом наш літак опускається — "У-2", і якраз під ялинку, де я стояла. Цей льотчик трохи присів над землею і давай відразу підніматися, тому що він побачив: німець зараз розвернеться і знову піде стріляти. Я зачепилася за крило і кричу: "Мені до Москви! У мене дозвіл!" Він навіть матюкнувся: "Сідай!" Так ми і летіли з ним удвох. Не було ні поранених... Нікого.

У травні місяці в Москві я ходила у валянках. Прийшла до театру у валянках. І було прекрасно. Пишу чоловікові: як нам зустрітися? Я поки в резерві... Але мені обіцяють... Усюди прошу: пошліть мене туди, де чоловік, дайте мені хоча б два дні, мені лише раз подивитися на нього, а потім я повернуся і посилайте куди хочете. Усі знизують плечима. Але я все ж таки дізнаюся за номером пошти, де мій чоловік воює, і їду до нього. Приїжджаю спочатку до обкому партії, показую цю адресу чоловіка, документи, що я дружина, і кажу, що хочу зустрітися з ним. Мені відповідають, що це неможливо, він на передовій, рушайте назад, а я вся така побита, така голодна, і як це — назад? Пішла до військового коменданта. Він подивився на мене і наказав, щоб мені дали трохи одягнутися. Дали мені гімнастерку, ремінь підперезатися. І він почав мене відмовляти:

— Ну що видам дуже небезпечно, де ваш чоловік...

Я сиджу і плачу, тоді він зглянувся, дав мені перепустку.

— Вийдете, — мовить, — на шосе, там стоятиме регулювальник, і він вам покаже, як їхати.

Знайшла це шосе, знайшла цього