У війни не жіноче обличчя - Світлана Олександрівна Олексійович

регулювальника, посадив він мене на машину, і я їду. Приїжджаю до частини, там всі дивуються, всі кругом військові. "А ви хто?" — питають. Я не можу сказати — дружина. Ну, як таке скажеш, кругом бомби рвуться... Я відповідаю — сестра. Навіть не знаю, чому я так сказала — сестра. "Почекайте, — кажуть мені, — ще шість кілометрів туди треба йти". Як це я буду чекати, коли я так далеко добиралася? А якраз звідти машина за обідом прийшла, і там був старшина такий рудуватий, веснянкуватий. Він каже:

— О, я Федосенка знаю. Але то в самій траншеї.

Ну, вмовила я його. Посадили мене, їду, ніде нічого не видно... Ліс... Лісова дорога... Мені це в новину: передова, але ніде нікого. Зрідка десь пострілюють. Приїхали. Старшина запитує:

— А де Федосенко?

Йому відповідають:

— Вони вчора пішли в розвідку, їх застав світанок, і вони там пережидають.

Але зв’язок у них є. І йому по зв’язку сказали, що приїхала сестра. Яка сестра? Кажуть: "Руда". А сестра в нього чорна. Ну, раз руда, він відразу здогадався, яка сестра. Не знаю, як він там виповз, але Федосенко незабаром з’явився, і ми там влаштували зустріч. Радості було...

Пробула я з ним один день, другий і вирішую:

— Іди до штабу і доповідай. Я з тобою тут залишуся.

Він пішов до начальства, а я й не дихаю: ну, що коли скажуть, щоб за двадцять чотири години ноги її не було? Це ж фронт, це зрозуміло. І раптом бачу — йде до землянки начальство: майор, полковник. Вітаються за руку всі. Потім, звісно, сіли ми в землянці, випили, і кожен сказав своє слово, що дружина знайшла чоловіка в траншеї, це ж справжня дружина, документи є. Це ж така жінка! Дайте подивитися на таку жінку! Вони такі слова говорили, вони всі плакали. Я той вечір протягом усього життя згадую... Що в мене ще залишилося?

Зарахували санітаркою. Ходила з ним у розвідку. Б’є міномет, бачу — впав. Думаю: убитий чи поранений? Біжу туди, а міномет б’є, і командир кричить:

— Куди ти преш, бісова баба!!!

Підповзу — живий... Живий!

Коло Дніпра вночі при місяці мені вручили орден Червоного Прапора. А наступного дня чоловік був поранений, важко. Ми разом бігли, ми разом ступали тим болотом, разом повзли. Кулемети били й били, а ми повзли й повзли, і його поранило в стегно. Поранило розривною кулею, і спробуй накласти пов’язку, це ж сідниця. Усе порвалося, і бруд, і земля — все туди. А ми виходили з оточення. Вивозити поранених нікуди, медикаментів у мене теж ніяких. Єдина надія, що прорвемося. Коли прорвалися, чоловіка я супроводжувала аж до госпіталю. Поки я його довезла, було вже загальне зараження крові. Це був Новий рік... Наставав сорок четвертий рік... Він помирає... Я розуміла, що він вмирає... А він був багато разів нагороджений, я зібрала всі його ордени, поклала біля нього. Був якраз обхід, а він спав. Лікар підходить:

— Вам треба піти звідси. Він уже мертвий.

Я відповідаю:

— Тихо, він ще живий.

Чоловік якраз розплющив очі й каже:

— Щось стеля блакитна стала.

Я дивлюся:

— Ні, вона не блакитна. Стеля, Василю, біла. — А йому здавалося, що блакитна.

Сусід йому каже:

— Ну, Федосенку, якщо ти залишишся жити, то ти свою дружину маєш на руках носити.

— І носитиму, — погоджується він.

Я не знаю, він, напевно, відчував, що вмирає, бо взяв мене за руки, нахилив до себе і поцілував. Ось як востаннє цілують:

— Любочко, так шкода, у всіх Новий рік, а ми з тобою тут... Але ти не шкодуй, у нас ще все буде...

І коли залишилося йому кілька годин жити... У нього трапилася ця біда, що потрібно було поміняти йому постіль... Я йому постелила чисті простирадла, ногу перев’язала, а на подушку його треба підтягти, це ж чоловік, важкий, я його тягну, нахилилася низько-низько, і відчуваю, що це вже все, що ось за одну-дві хвилини і його не стане... Це був вечір. Десять годин п’ятнадцять хвилин... До хвилини запам’ятала... І мені теж захотілося померти... Але я носила під серцем нашу дитину, і лише це мене спинило, я пережила ті дні. Поховала я його першого січня, а за тридцять вісім днів у мене народився син, він із сорок четвертого року, сам уже має дітей. Чоловіка звали Василь, син у мене Василь Васильович, і онук у мене Вася... Василько...»

Любов Хомівна Федосенко,

рядова, санітарка

«Бачила... Кожного дня... Але не могла примиритися. Молодий, гарний чоловік помирає... Хотілося встигнути, ну... поцілувати його. Щось жіноче для нього зробити, якщо нічим не можеш допомогти як лікар. Тоді хоча б усміхнутися. Погладити. Узяти за руку...

За багато років після війни мені один чоловік зізнався, що пам’ятає мою молоду усмішку. А для мене це був звичайний поранений, я його навіть не запам’ятала. Він говорив, що ця усмішка повернула його до життя, з того світу, що називається... Жіноча усмішка...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Прибули на Перший Білоруський фронт... Двадцять сім дівчат. Чоловіки на нас дивилися захоплено: "Не пралі, не телефоністки, а дівчата-снайпери. Ми вперше бачимо таких дівчат. Які дівчата!" Старшина на нашу честь вірші написав. Зміст такий, щоб дівчата були зворушливими, як травневі троянди, щоб війна не покалічила їхні душі.

їдучи на фронт, кожна з нас дала клятву: ніяких романів там не буде. Усе буде, якщо ми вціліємо, після війни. А до війни ми не встигли навіть поцілуватися. Ми суворіше дивилися на ці речі, ніж молодь сьогодні. Поцілуватися для нас було — полюбити на все життя. На фронті любов була мовби забороненою, якщо дізнавалося командування, як правило, одного із закоханих переводили до іншої частини, просто розлучали. Ми її берегли-зберігали. Ми не дотримали своїх дитячих клятв... Ми кохали...