Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Найбільш організованим, численним і небезпечним для режиму стало Таращансько-Звенигородське селянське повстання, що розпочалося 5–6 червня 1918 року виступом 7 сіл Звенигородського повіту проти двох каральних загонів німців. Головну бойову силу повстанців становили колишні вояки Вільного козацтва, що змогли зберегти свою організаційну структуру та зброю. Німецький загін під тиском повстанців був змушений залишити волосний центр Лисянку. Через кілька днів до Лисянки в’їхав новий каральний загін, але повстанці знову розгромили окупантів і змусили дві німецькі роти та півтори сотні гетьманських карателів перейти до оборони. Згодом повстанські загони об’єднались і відійшли до Звенигородки, поблизу якої зібралося близько 15 тисяч бійців.

Цікаво, що ще 2 червня 1918 року гетьман розробив план відродження українського козацтва й підтвердив повну ліквідацію об’єднань вільних козаків.

Повсталими керували отамани Павловський, Туз, Квітковський, що стояли біля витоків Вільного козацтва, отаман Звенигородського коша Вільного козацтва Гризло, Тютюнник, брати Смоктії та брати Шевченки, родичі геніального українського поета. Ананій Шевченко був курінним Тарасівської сотні Вільного козацтва, а Левко Шевченко був офіцером-льотчиком.

У Шполі отаман Шаповал розгромив загін німців і захопив у полон 300 окупантів. Німців було розбито й у Звенигородці, після чого весь Звенигородський повіт перейшов до рук повсталих. Повстання поширилося на Таращанський повіт, де повстанцями було перебито німецький загін. Під Жашковом козаки розгромили великий німецький загін і захопили артилерію.

12 червня 1918-го повстанці атакували Таращу та на кілька днів захопили містечко. У другій половині червня повстанці вже мали 25 тисяч бійців. Але на початку липня 1918-го до сіл Київщини були спрямовані значні сили німецьких карателів та гетьманської варти. Після жорстокого бою поблизу села Стеблева частина повстанців прорвалася через ворожі позиції до Дніпра, і далі — через стратегічний міст на Полтавщину. На схід, до україно-російського кордону відійшло до 5 тисяч повстанців Київщини. Переправившись на Лівобережжя, частина їх зосередилась у так званій нейтральній смузі, яку контролювали радянські військові частини.

Одного з лідерів повстання Левка Шевченка заарештували і відправили до Києва, але тримали його не у в’язниці, а при німецькій комендатурі. Шевченку дозволяли виходити до міста під охороною німецького старшини. Через два місяці після арешту під час такої прогулянки по місту йому вдалося втекти від охорони.

Наприкінці липня 1918-го селянське повстання почалося на Чернігівщині та Полтавщині — під керівництвом більшовиків та боротьбистів, а у серпні — на Катеринославщині та у Північній Таврії — під керівництвом анархістських отаманів Махна, Щуся, Куриленка, Зубкова.

Під час локальних повстань українських селян тільки за шість перших місяців перебування іноземних армій в Україні було вбито близько 22 тисяч австро-німецьких солдатів і офіцерів (за даними німецького Генерального штабу) і більш ніж 30 тисяч гетьманських вартових. Фельдмаршал Ейхгорн вказував, що більше двох мільйонів селян в Україні виступило проти австро-німецького терору. Можна сказати, що тільки у повстанських збройних загонах у травні—вересні 1918 року встигло побувати до 80 тисяч селян.

Лідер білогвардійців генерал Денікін, що далеко не симпатизував селянській боротьбі, у своїх спогадах вказував, що українське село піднялося проти німців як грабіжників і захисників поміщиків.

Повстання селян і залізничний страйк практично зірвали збір і вивезення з України до Німеччини продовольства. До листопада 1918 року з України до Німеччини та Австро-Угорщини було вивезено тільки 113 тисяч тонн борошна, близько 31 тисячі вагонів продуктів… Інтервенти, що розраховували на більше, так і не змогли перебороти продовольчу кризу у своїх країнах за рахунок України. У липні 1918-го становище українських селян різко погіршилось у зв’язку з тим, що німецькі суди почали призначати драконівські кари проти селянської непокори.

16 червня 1918 року, під час розростання Звенигородсько-Таращанського повстання, у Києві зібрався всеукраїнський Земський з’їзд. Виправдовуючи повсталих і шукаючи причину повстань, з’їзд вказав на політику «безоглядної реакції та реставрації старого ладу», що її проводив гетьман Скоропадський. У меморандумі Земського з’їзду містився протест проти розправи німецьких карателів над селянами, проти «нелюдського насильства», якому постійно піддавалися мешканці сіл. Земські діячі вимагали негайного скликання Українських Установчих зборів, які мали б вирішити аграрне питання та питання про перебування інтервентів в Україні. Голова земств Петлюра заявив гетьманові: «Ми вимагаємо, щоб не порушувалися елементарні права людини, як це було у царські часи».

Улітку 1918 року Петлюра готував повстання проти гетьмана, використовуючи гроші Антанти, широкі земські зв’язки та зв’язки у середовищі офіцерства гетьманських частин. Петлюра зв’язався з глибоко законспірованою організацією «Український офіцерський союз — Батьківщина», що складався з українських офіцерів, що раніше служили у військах Центральної Ради, а потім автоматично перейшли до армії гетьмана. Офіцери Залізничного полку, Запорізької дивізії і штабу гетьмана згуртувалися для підготовки перевороту. У цей «Союз» увійшли майбутні керівники листопадового повстання 1918 року, полковники Василь Тютюнник та Олександр Осецький; очолив «Союз» генерал Олександр Греков. «Батьківщина» підтримувала анонімні відносини з Українським національним союзом і, можливо, з деякими отаманами селянських повстанців. Колишній лідер київського Вільного козацтва, інженер та соціаліст Михайло Ковенко, хоча й приходив до гетьмана «з різними проектами боротьби із більшовизмом», сам готував заколот проти гетьманату.

У червні—липні 1918-го німецьке командування та структури безпеки Української Держави подавали гетьману секретні матеріали про зв’язки повстанців по селах з «київським підпіллям». Гетьману доводили вже відомі йому дані про те, що у Києві діють численні агенти Антанти, що мають за мету повалення режиму та залучення України до війни проти Німеччини. Німці вказували, що з агентами Антанти мав прямі контакти Петлюра, і на тій підставі вимагали його негайного арешту. Більше того, у цей «шпигунський детектив», на думку контррозвідки, були залучені численні лідери соціалістичних партій та деякі антантофіли з урядовців, офіцерів і генералів армії гетьмана. Німецьке командування все активніше вимагало від гетьмана проведення широких арештів агентів Антанти. Дмитро Дорошенко писав: «…суспільна думка була твердо впевнена, що акти саботажу — справа рук Антанти і їхніх прихильників».

Гетьманська служба безпеки — «Особливий відділ» — та департамент Державної варти (поліції) намагалися встановити стеження за всіма політичними лідерами — від анархістів до російських монархістів. Ці установи постійно доповідали гетьману про факти організації замаху на нього та про групи, що прагнуть державного перевороту…

Гетьман писав: «…я був гарно обізнаний, що робилось у