Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

нової «правої» російської диктатури. На чолі намічуваного перевороту в Києві стояв рішучий змовник Василь Шульгін з його таємною структурою «Азбука». Але Шульгін не був популярний в офіцерських і буржуазних колах, а в «Центру» не було жодного авторитетного вождя, що міг би об’єднати строкатий «правий» російський рух у Києві.

Підривну роботу проти гетьманського режиму проводила і ліберальна Уфімська Директорія (уряд із членів Всеросійських Установчих зборів), сподіваючись передати владу в Україні в руки кіл, які групувалися навколо політичної організації «Союз возрождения России». «Союз» готував збройне скинення гетьмана, створивши для цього таємну офіцерську дружину та знайшовши спільну мову з есерівськими терористичними групами. До змови були притягнуті офіцери, що перебували на високих постах у гетьманській армії, та колишні імперські чиновники, що знайшли своє місце в урядових структурах Української Держави. Змовники були пов’язані з агентами Антанти й працювали на антантівські субсидії. «Союз» був упевнений у своєму успіху і вже склав новий «тіньовий» уряд «Малоросії — Південно-Західного краю» на чолі з есером і масоном Дмитром Михайловичем Одинцем (головою «Русского национального совета» у Києві та Південного комітету «Союза возрождения России»), що у добу Центральної Ради був міністром «з російських справ» в українському уряді.

Інше підпільне кадетське угруповання у Києві «Совет государственного объединения» прагнув до встановлення свого впливу на гетьмана. Члени цього «Совета» були згодні вибачити гетьману його «українські грішки», якщо він почне робити кроки у бік об’єднання Росії, почне гуртувати антибільшовицькі сили навколо Києва. Лідери «Совета», що збіглися до Києва з червоної Росії, хоча і не прагнули бунту проти гетьманату, але, як пише гетьман: «…своєю розкладницькою проповіддю та постійною критикою… підтримували протиурядові елементи». Лідер російських кадетів Павло Миколайович Мілюков у червні 1918 року приїздив до Києва та зустрівся із гетьманом, але так і не міг зрозуміти, якою програмою керується гетьман і яка його остаточна ціль… Гетьману доповідали, що Мілюков був звинувачений у антигетьманській діяльності.

Ворожим до гетьмана залишався представник Добровольчої армії у Києві генерал Ломновський. Білогвардійці прагнули перетворити гетьманську Україну у джерело мобілізаційних офіцерських резервів, у той же час відмовляючи Україні не тільки у самостійності, але й в автономії. Генерал Денікін дивився на гетьмана як на одного з конкурентів у боротьбі за лідерство над силами опору червоним.

У той же час гетьман постійно загравав з російським білим генералітетом, переконуючи прихильників добровольців, що хоче передати владу над Україною великому князю Миколі Миколайовичу Романову, якщо той приїде в Україну.

Розділ 11
Літня «стабільність»
(червень — серпень 1918 р.)

У добу гетьманства до Києва завітав іще нікому не відомий Ілля Еренбург. Згодом він намалював життя «зрілого» гетьманату: «Київ нагадував ущерть переповнений, обшарпаний курорт. Кияни губилися серед біженців із півночі… Були тут і ясновельможні петербурзькі сановники, і пронозливі журналісти, і акторки кафешантанів, і господарі дохідних будинків, і пересічні обивателі — північний вітер гнав їх, як листя восени. Щодня відкривалися нові ресторани, паштетні, шашличні; мешканці півночі після життя «у суш і впроголодь» повнішали на очах».

Дивно, але тоді у Києві здавалося, що благополучне буття буде продовжуватися довго… Україна серед пожеж світової та Громадянської воєн здавалася затишною «хатою скраю». Район Хрещатика майорів рекламами казино, синематографів та театрів сумнівного типу «Би-Ба-Бо» або «Шато де флер»…

Михайло Булгаков писав, що Київ став найстабільнішим містом колишньої імперії: «…коли доходили неясні звістки з таємничих теренів під назвою село про те, що німці грабують мужиків та безжалісно карають їх, розстрілюючи з кулеметів, не тільки жодного голосу збурювання не пролунало на захист українських мужиків, але не раз, під шовковими абажурами у вітальнях, скалилися пововчи зуби й чутно було бурмотання: “Так їм і треба! Так і треба, мало ще! Я б їх іще не так. От будуть вони пам’ятати революцію. Навчать їх німці — своїх не хотіли, спробують чужих!”»

Булгаков до цієї картини київського життя додає: «…кірасири, кавалергарди, кінногвардійці та гвардійські гусари випливали легко у мутній піні потривоженого Міста. Гетьманський конвой ходив у фантастичних погонах, і за гетьманськими столами всідалося до двохсот маслених людей, що блискають гнилими жовтими зубами із золотими пломбами. Кого не вмістив конвой, вмістили дорогі шуби з бобровими комірами і напівтемні, різьбленого дуба квартири в кращій частині Міста — Липках, ресторани та номери готелів…»

Гетьман писав: «…Київ був містом спекуляції самої злісної, незважаючи на всі міри, які ми приймали, аж до значного збільшення числа слідчих, що мали спеціальне призначення ловити спекулянтів, нічого не допомагало. Гроші у Києві наживалися та витрачалися скажені, дуже багато офіцерів, не прилаштованих на службі, кидалися на всякі прибуткові місця, іноді зовсім не підходящі офіцерському званню, де наживали великі гроші».

До Києва з’їхалося кілька сот тисяч біженців із Радянської Росії, що призвело до стрімкого росту цін, шаленої спекуляції, спекуляції квартирами. Багато дворян та буржуазії з Петербурга та Москви за великі гроші придбали у Києві нове житло, але взимку з 1918-го на 1919 рік квартири та будинки спорожніли, а їхні власники вже шукали порятунку у Криму, в Одесі або у Катеринодарі…

Впевненість у завтрашньому дні базувалася на покупній вартості українських грошей, на негараздах за хутором Михайлівським і на успіхах німецької армії на Західному фронті. Наприкінці травня 1918 року німецькі війська, прорвавши французьку оборону на річці Ена, рушили на Париж. Париж перебував під гнітючим враженням від поразок на фронті. Париж уже піддавався обстрілу з німецьких далекобійних гармат… До столиці Франції залишалося всього 65 кілометрів! Тоді здавалося, що влітку 1918-го німецький блок таки здобуде перемогу у великій війні і сильніше німецької військової машини немає у світі сил. Адже навіть вступ у 1917 році у війну на стороні Антанти СІЛА та інших американських країн за рік війни не переломив ситуацію.

Вітер зі Сходу так само ще не загрожував стабільності гетьманської держави. Більшовики були слабкі, й ця слабкість могла перейти у повний параліч влади і розпад Росії на сотні ворогуючих між собою червоних, білих і зелених диктатур. У травні 1918-го за активної підтримки Німеччини на Дону виникла унікальна державність — диктатура отамана Краснова — Всевелике Військо Донське. Донська держава втяглась у перманентну