Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
Найгострішим було питання кордонів. Засідання комісії з кордонів тривали з червня по жовтень 1918 року. Головним і першорядним питанням стало встановлення демаркаційної лінії між Росією та Україною, що, як планувалося пізніше, стане державним кордоном. Українці подали «дивовижний проект», за яким німецькі війська мусять просунутися на 20—100 кілометрів в глиб Росії.
Радянська делегація погодилася на існуючу на кінець травня 1918-го лінію зіткнення німецьких і радянських військ, що була закріплена на місцях договорами про припинення вогню та договорами перемир’я.
Вже на третім засіданні українська делегація заявила, що сприймати аргументи більшовиків не може, і засідання з цього питання були припинені. Але німецьке командування наполягло на підписанні договору і вимагало від української делегації погодитися на вимоги радянської делегації. Німецький посол Мумм заявив, що «німецькі війська більше не просунуться ні на крок». У той же час німецькі експерти заявили, що припинення вогню часто проводилося на свій страх і ризик окремими командирами німецьких частин і договори про припинення вогню не можуть вказувати на визнані Німеччиною кордони.
Сергій Холодовський (експерт радянської делегації) у своїх унікальних спостереженнях, уміщених у секретній доповіді, стверджує, що переговори із самого початку носили натягнутий характер, що українська делегація поводилася зухвало та нахабно, затягуючи розгляд головних питань.
12 червня 1918 року було підписано договір про перемир’я між РРФСР та Україною (припинення військових дій по всьому фронту). Договір затвердив не тільки тимчасові кордони, але й взаємне призначення консулів, відновлення товарообміну, пасажирських перевезень, поштового і телеграфного зв’язку, передачу Україні частини рухомого складу. Вже через тиждень у Києві відкрилося Торговельне бюро РРФСР. У Петрограді та Москві було відкрито українські консульства, а в Одесі та Харкові — радянські.
Після 12 червня 1918 року з делегацій було виведено комісії з різних питань. Так, політична комісія зосередилася на питанні кордонів. Раковський не погоджувався на кордони, які пропонували українські делегати, і вимагав провести плебісцит (опитування) мешканців спірних волостей з приводу, в якій державі вони бажають жити і ким вони себе уявляють, українцями чи росіянами? Але українські переговірники були проти цього, і рішення по кордонах не просувалося з мертюї точки. З кінця червня 1918-го російська делегація практично загальмувала переговори з причини визнання Українською Державою Республіки Війська Донського. Німеччина та Австро-Угорщина заявили, що не визнають самостійність Республіки Війська Донського, вважаючи Дон складовою частиною Росії.
Українські делегати заявляли, що Росія втратила всі свої права на Крим і це питання не обговорюється, що Севастополь може стати «нейтральним портом» — спільною базою для флотів України та РРФСР. Цікаво, що Шелухин таємно запропонував росіянам виробити спільні заходи для того, щоб Чорноморський флот не потрапив до рук Німеччини. За спиною Німеччини Шелухін проводив «антантовський курс», за яким Україна гальмувала передачу Німеччині військової техніки, що залишилася в Україні з імперських часів.
Наприкінці вересня 1918-го, коли стало зрозуміло, що Німеччину буде дуже скоро розбито країнами Антанти, Раковський знайшов привід для того, щоб зірвати переговори. На знак протесту проти формування добровольчих загонів у Києві для боротьби із РРФСР — «Астраханського війська» радянська делегація перервала переговори. І хоча німці заявили, що вони забороняють формування будь-яких добровольчих загонів на території України, переговори не відновилися.
На початку жовтня 1918 року мирні переговори у Києві були припинені. Раковський виїхав до Москви, але Мануїльський залишивсь у Києві для координації «підпільної роботи».
Скоропадський дав таку оцінку переговорам: «Переговори рівно ні до чого привести не могли. Це було вже видно з перших же днів. Єдина гарна річ полягала в тім, що це дало можливість урятувати масу народу від принадностей комуністичного життя».
За угодою 12 червня мешканці України могли повернутися на Батьківщину з країни радянської диктатури, а мешканці РРФСР, що розчарувалися в «українському хуторі», могли повернутися до червоної Росії. У липні—серпні 1918-го десятки потягів перевозили «реемігрантів», але коли до України тікали тисячами, потяги, що йшли до Росії, були практично порожні.
Так до України добралася родина Скоропадського, тисячі промисловців, банкірів, поміщиків, учених, фахівців з різних питань та велика кількість «підривного елемента». Велика кількість «бувших людей» змогла висковзнути з комуністичного раю в Україну, дякуючи гетьманському урядові, переговірникам, українським консулам, данським та німецьким посланникам у Петрограді та Москві. З Росії можливим було офіційно виїхати за документами, що підтверджували українське походження або українське підданство прохача. Багато прохань про дозвіл виїзду з РРФСР гетьману доводилося писати особисто. Але, як розповідає гетьман, деякі «постаті», яких він власноруч «виписав» в Україну, вже в Україні заявляли Скоропадському: «…ваша Україна дурниця, вона не має ніяких даних для існування, безсумнівно, що все це буде знищено, потрібно творити єдину нероздільну Росію, та і українців ніяких немає, це все вигадка німців».
Більшовики навмисно пішли на підписання цієї угоди для того, щоб спростити перетин кордонів для своєї агентури. Так, вільно в Україну з Росії повернувся Нестор Махно.
Гетьманська влада практикувала посилку «державних поїздів» до Москви та Петрограда, які вивозили із Совдепії тисячі людей, що були необхідні для урядового апарату України. Фабриканти, банківські діячі приїхали в Україну.
* * *На початку квітня 1918-го сім’я Скоропадського повернулась із провінційного Орла до вже провінційного Петрограда. Це було вірне рішення, тому що в Орлі місцеві комуністи почали нищівне «чищення» буржуїв, яке призвело до масових арештів заручників, конфіскації майна буржуазії, до розстрілів підозрілих. Скоропадські чудом уникли такої долі. У Петрограді Олександра Скоропадська-Дурново знайшла свого старого батька, що зі співмешканкою туливсь у кімнатах прислуги свого палацу. Там оселилася й Олександра з дітьми, поки не здогадуючись, що у ці страшні дні збулася головна мрія її та Павла Петровича, що вона вже стала «царицею»-гетьманшею України.
У травні 1918-го з радянських газет Олександра довідалася, що її чоловік, «контрреволюціонер, германський найманець і кат українського народу», став ясновельможним гетьманом України. З почуттям гордості та страху вона
